Рушник кохання, народжений із сліз 1933-го

Кілька сотень предметів основного та допоміжного фондів Олександрівського районного краєзнавчого музею Кіровоградської області відображають одну з найжахливіших сторінок історії краю — Голодомор 1932—1933 років. Це спогади свідків трагедії, лист про голод, написаний жертвою Голодомору перед смертю, речі, книги, копії архівних документів того часу тощо. Частина цих скарбів виставлена в експозиції музею. Особливу увагу відвідувачів привертає незвичайний рушник, вишитий 1933 року. Розповім його історію.

Однолітки Іванко та Параска жили на одному кутку в селі Розумівці. Разом гралися в дитинстві, пасли череду. Коли виросли, то й не помітили, як покохали одне одного. Батьки не заважали закоханим і плекали плани їхнього весілля.

—Параска — дівка роботяща. Та ще й рукодільниця. Буде гарною дружиною для нашого Іванка, — гомоніли між собою Іванові батьки.

Але прийшов 1932-й, а за ним і 1933-й рік. У й так нелегке селянське життя влізла страшна біда — голод. Першою його жертвою стала п’ятирічна Євдокія Безлюдько, яка померла 10 травня 1932 року. У п’яти записах про смерть у травні того року у Розумівській сільраді написали правду: «від голоду». Пізніше причину смерті перестали вказувати, а то й зовсім не фіксували факти смерті померлих від недоїдання. У 1993 році дослідникам вдалося встановити імена понад 250-ти розумівців — жертв Голодомору. Список, звісно, далеко не повний...

А в 1932—1933 рр. на вулицях Розумівки раз-по-раз з’являлася підвода або з головою сільської ради, або з міліціонером, або з активістами. Люди, як тільки чули гучний цокіт кінських копит і віддалений плач односельців, то закривали хати, а самі ховалися в погріб чи йшли з дому десь на чужий куток, тільки б не зустрітися з цими страшними людьми. Бо їхали вони неспроста: викачувати хліб та інше збіжжя. До останньої зернини.

Забирати вже не було чого. Їстівного майже нічого не залишилося. Селяни поїли навіть котів і собак. На вулиці тільки чувся стогін тисяч селян, які чекали голодної смерті, благали Бога позбавити мук. І з останніх сил хапалися за життя. Прагнули вижити, хто як міг.

Місцеве керівництво, коли й його допік голод, почало якось допомагати колгоспникам. Голова колгоспу «Червоний прапор» Данило Вовченко, який приховав у лісі посівне зерно, роздавав збіжжя голодним дітям. Завідуючий однією з тваринницьких ферм Федір Пастернак віддавав людям мертвих поросят. (Обох чоловіків за самоуправство і розкрадання колективного майна потім судили)... Для дітей-сиріт у селі відкрили інтернат. У дитячому садку малят годували горохом, в якому завелися черв’ячки. Ніхто його не перебирав... Біля комори на колгоспному дворі сиділо багато дітей — чекали, поки комірник змилостивиться й насипле в жменю дві ложечки гречаної полови і ложку патоки. В колгоспі були коні, що їх під час колективізації забрали в людей. Тварин теж не було чим годувати. Коли вони здихали, то з коней здирали шкури, а дохлятина залишалася колгоспникам. Навіть билися за те смердюче м’ясо...

Кутком, де жили Параска та Іван, кожного дня повільно пропливали грабарки, завантажені тілами мертвих і напівмертвих людей. Іноді страшний вантаж починав ворушитися: чи то через ямки на дорозі, чи через те, що хтось з напівмерців намагався довести, що він ще живий...

Іван та Параска тепер не часто бачилися. А коли випадала така нагода, то хлопець заспокоював кохану:

— Потерпи. Скоро минуться наші муки, — шепотів юнак пухлими від голоду губами.

Та одного літнього дня дівчині принесли страшну звістку: її коханий покинув білий світ назавжди. Гірко побивалася Параска, але сльозами горе не змиєш. І тоді взяла дівчина полотно, що приготувала для весільного рушника, і почала вишивати. На тканині пухлі руки хрестик за хрестиком наносили голубків, кетяги і листя винограду. Тільки голубки дивилися не один на одного, як ведеться на весільних рушниках, а в різні боки. Не судилось Івану та Парасці разом воркувати і народити діточок.

Ще дівчина вишила напис прописними літерами: «Милий, покидаєш мнє. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов дорога». Під цим зізнанням у коханні вишила дати: «1914» — рік їхнього з Іваном народження і «1933» — рік смерті коханого та його ініціали: «Ів» та «С».

Робота над цим рушником відбирала у дев’ятнадцятирічної Параски останні сили, але допомогла вижити.

Все життя берегла Параска Семенівна Поліщук той рушник і кохання до свого нареченого. Так і померла вона у шістдесят вісім років незаміжньою...

2005 року рідні Параски Поліщук подарували унікальний рушник Олександрівському районному краєзнавчому музею. Дехто з відвідувачів закладу приходить у музей тільки для того, щоб побачити цю безцінну реліквію і дізнатись, чому лились сльози у 1932—1933 роках.