«Рятуймо пісню, як себе!»

Добрий день, шановна редакціє! Прочитав вашу газету №29—30 від 19—20 лютого 2016 року і висловлю велику подяку, особливо Сергію Грабовському, за статтю про Софію Русову. Вшановуючи славних наших ювілярів, ми примножуємо славу України.

Живу я на сіверській землі, з якої розпочала життєвий та учительський шлях Софія Русова. Знаю і розповідаю давно про її просвітництво. Якось у 1990 році гостював у Філадельфії в її онуки Ніни Ліндфорс. Листувався і зустрічався з нею до останніх днів її життя. У Чернігові ми створили благодійний фонд імені Софії Русової, яким мені доводиться опікуватися. Щороку проводимо фестивалі та конкурси. Цього року до 160-річчя від дня її народження на Голубих озерах в Ріпкінському районі, батьківщині Софії Русової, проводимо V Міжнародний фестиваль авторської пісні. Допомагає нам земляк Іван Чаус.

16 лютого 2016 року в Ріпках відкрили пам’ятник цій легендарній жінці. Софія Русова в україномовному дитсадку, який вона заснувала разом із сестрою, прищеплювала любов до України передусім дітям, бо знала, що на старих гілках щеплення не приживається. За свою просвітницьку діяльність ця мужня українка побувала у п’яти царських тюрмах.

Я тривалий час спілкуюся з учнем Софії Русової. Микола Неврлий живе у Братиславі. Він зберігає книжку, підписану професоркою в 1938 році у Празі. У цьому місті 1940 року завершився земний шлях Софії Русової. Небайдужі земляки замовили у славного скульптора Михайла Беленя меморіальну дошку до ювілею Софії Русової. Хочемо встановити її у Празькому університеті, де наша професорка читала лекції.

За підтримкою узгодження питання про встановлення дошки я звертався до української громади та посольства України у Празі. Надіслав проект меморіалу. Відповіді, правда, ще не отримав. Передав наш проект до НАН України, теж — мовчання... Все ж сподіваюся на розуміння та підтримку. Дуже добре, що інтелектуальне видання, газета «День», вчасно відгукнулася й написала про Софію Русову. І ми тепер маємо щирого й авторитетного союзника. Разом завжди легше долати бюрократичні бар’єри.

Якби збулися прагнення Софії Русової, то ми мали б уже давно Україну, про яку вона мріяла. Понад сто років тому вона писала, що в Україні має бути українська школа, а на рушниках ми повинні бачити Батька Тараса...

«Українцям обов’язково потрібна українська мова, щоб дурь із голів прибрати», — писала Софія Русова.

Ось і я у своїй творчості виконую настанову своїх учителів, вчення Софії Русової та заповіти Батька Тараса. Співаю безліч благодійних концертів, особливо для молоді..

Тепер про наболіле: Сіверський Чернігівський край дав Україні безліч славних імен. Наші музиканти та співаки виступають у провідних національних колективах, диригують і співають. А ось у самому Чернігові в професійній філармонійній концертній організації цих співаків та музикантів ми не бачимо.

Я стверджую так, бо у древньому Чернігові немає філармонії. Натомість 1998 року в Чернігові здійснили «великий експеримент», який триває й досі: згідно з наказом Управління культури звільнені всі колективи, і за штатним розписом тепер вони не у філармонії, а в обласному філармонійному центрі фестивалів та концертних програм.

Уже не один рік філармонія практично не має й не виховує при собі ВЛАСНИХ виконавців. Хоча у філармонійному центрі сьогодні налічується понад чотириста (!) людей. Виручають «гастролери». За філармонійними мірками, це найбільша у світі «філармонія». Художня рада, як це заведено в інших філармоніях, у чернігівців відсутня. Та що — рада?! Була в нас обласна мистецька премія імені Григорія Верьовки... Тепер і її немає. Замінили іншою. Хочеться запитати: чим же так завинив перед місцевими начальниками Григорій Верьовка, якого досі світ асоціює з Україною?! Невідомо.

Пригадую, три роки тому я виступав на Закарпатті. Там у філармонії працює прекрасний хор. Вони саме нову програму щедрівок співали...

Здавен була практика гастрольної обмінної діяльності між філармоніями України. Це об’єднує українців різних регіонів, збагачує надбаннями та особливостями.

Нині триває війна «за мізки людей українських», про що турбувалася, зокрема, й Софія Русова. «Пісня — то душа народу», — говорив Григорій Верьовка. А якщо душа є, то Україна ще довго буде жити, а згодом і процвітатиме.

...Прочитав недавно, не випускаючи з рук, книгу поезій Миколи Гриценка «Повернення дощу». Там є такі слова: «Рятуйте, люди, / Пісню і себе. / Себе — / як пісню, / Пісню — / як себе!»

Як коротко і як влучно!

n Рятувати землі свої з військом та окопами у війні ми вже навчилися.

Тепер важливо захистити нашу культуру і духовність. Культурного, освіченого українця ворог найбільше боїться! Пора, врешті, це усвідомити всім, від кого залежить гуманітарна політика нашої держави!