«Шахтинська справа» розпочалася у Стаханові

«Шахтинська справа» («Шахтинський процес») — «Справа про контрреволюційну організацію інженерів і техніків, що працювали в кам’яновугільній промисловості СРСР». Гірка прелюдія «до 37-го та інших років». Перший політичний процес в СРСР, під час якого засудили велику групу керівників вугільної промисловості Донбасу. Завдяки «шахтинській справі» периферійне містечко Шахти в Донбасі (у 1920—1924 році входив до складу України, нині — в Ростовській області, РФ) стало відоме на всю країну; означення «шахтинський», «шахтинці» стали прозивними, ними називали людей, які своїми шкідницькими діями не давали справжнім радянським людям побудувати благополучну процвітаючу країну. Утім, такого ж — шкідницького — відтінку набуло й слово «інженер».

ОБРАЖЕНА ДРУЖИНА І ПОЛЬСЬКИЙ СЛІД

За п’ять років до гучного «шахтинского процесу» 15 грудня 1923 р. дружина головного інженера Кадіївського рудоуправління (сучасне м. Стаханов Луганської області) Гулякова, яка порвала взаємини з чоловіком, з’явилася в ГПУ і повідомила, що її чоловік займається економічним шпигунством. Вона розповіла, що за дорученням Гулякова кілька разів їздила до Харкова до представника польського консульства Ружицького, передавала йому зведення про стан вугільних шахт Кадіївського рудоуправління і отримувала від нього великі суми грошей, які розподілялися потім серед працівників рудоуправління.

Економічний відділ ГПУ УРСР провів розслідування заяви Гулякової і незабаром виявив групу інженерно-технічних працівників Кадіївського рудоуправління, що займалися економічним шпигунством і шкідництвом. З’ясувалося, що протягом 1921—1923 рр. Гуляков передавав Ружицькому відомості про технічний і господарський стан шахт і виконував його шкідницькі завдання, користуючись послугами кількох залучених ним у «роботу» інженерів і техніків (Балтайтіса, Манук’яна, Годзевича, Овсяного, Вейцмана). Гуляков і його спільники, виконуючи завдання Ружицького, створювали видимість роботи шахт, але фактично прагнули не виснажувати цінних ділянок розробок, зберігати у справності обладнання копалень до «швидкого» повернення колишніх шахтовласників.

Справу цю розглядав Верховний суд УРСР з 14 по 21 липня 1924 р. Верховний суд УРСР засудив Гулякова на десять років позбавлення волі, Балтайтіса — на сім, Манук’яна — на п’ять, Годзевича й Овсяного — на три і Вейцмана — на два роки позбавлення волі» («Правда» 23.07.1924г.) Це була репетиція «шахтинської справи».

ЧОМУ ШАХТИ?

Невеличке селище Шахти, що входило у 1920—1924 рр. до складу України, привернуло увагу ГПУ ще 1923 року. Тоді гірники Власівсько-Парамонівської копальні, виснажені безгрошів’ям і голодом, висунули петицію з 12 пунктів з вимогами поліпшення економічних умов праці, підвищення зарплати, дотримання техніки безпеки, розвитку самоврядування. Було організовано страйк і маніфестацію. Активістів заарештували, а хвилювання ущухли у зв’язку зі зміною адміністративної належності Шахтинського району і зміною керівництва шахтоуправління. У травні 1927 р. невдоволення повторилися, але вже через введення нового колективного договору, що підвищував норми виробітку і знижував розцінки, внаслідок чого реальна зарплата знизилася практично удвічі.

ОДПУ потрібно було знайти винних в тому, що соціалістична праця не викликає у гірників належного ентузіазму. Спираючись на вже напрацьований у кадіївскій справі досвід, чекісти виявили «шкідників» на шахтах району. Ними виявилися вітчизняні й іноземні інженери і техніки. Перші арешти відбулися 13—14 червня 1927 р. Після допитів затримання тривали до початку 1928 р. Загалом ОДПУ заарештувало 53 фахівці. На думку слідчих, у Шахтах склалася досить масштабна мережа шкідників, що складалася з груп у низці рудоуправлінь Донбасу, правлінні тресту «Донвугілля» та у ВРНГ СРСР.

ЗНАЙТИ ВИННИХ!

У записці М.П. Томському (який пізніше застрелився під загрозою неминучого арешту) К.Є. Ворошилов писав 2 лютого 1928 г.: «Миша, скажи откровенно, не вляпаемся мы при открытии суда в «Шахтинськом деле»? Нет ли перегиба в этом деле местных работников, в частности краевого ОГПУ?» На що Томський відповів: «По шахтинскому и вообще по угольному делу такой опасности нет. Это картина ясная. Главные персонажи в сознании. Мое отношение таково, что не мешало бы еще полдюжины коммунистов посадить».

9 лютого 1928 р. заступник голови ОДПУ Г.Г. Ягода доповів голові РНК О.І. Рикову (пізніше репресованому )  про розкриття потужної контрреволюційної організації, що орудувала протягом багатьох років у шахтоуправліннях Шахтинського району і в «Донвугіллі». У записці членам Політбюро Сталін і Молотов писали, що «справа може набути цікавого обороту, якщо організувати відповідний судовий розгляд до моменту виборів у Німеччині». Таким чином, справі передбачалася надати міжнародного характеру. Для того, щоб показати зв’язок шкідників з іноземним капіталом, Політбюро ЦК ВКП(б) 5 березня винесло ухвалу про арешт німецьких фахівців, які працювали на шахтах Донбасу. 8 березня ЦК приймає запропонований Й.В. Сталіном, М.І. Бухаріним (пізніше репресований ) і В.М. Молотовим проект звернення до всіх організацій ВКП(б), усіх комуністів-господарників, усіх відповідальних працівників промисловості і професорів, відповідальних працівників РСІ і ОГПУ «Про економічну контрреволюцію в південних районах вуглепромисловості». Воно пояснює багато чого. Передусім, ініціація процесу — це спроба боротьби з безгосподарністю. При збереженні системи управління, що склалася, прийняті урядом економічні методи не могли бути ефективними. Залишалося застосувати репресивні заходи, мобілізувавши країну на індустріалізацію за допомогою залякування.

ПРОЦЕС

Щойно Сталін зробив висновки «про нові форми роботи контрреволюції», як одразу ж органи ОГПУ знайшли підтвердження цього. Водночас Сталін не зробив би таких висновків без доповідних записок на його ім’я з боку органів держбезпеки про контрреволюційну діяльність в СРСР до прочитання цих матеріалів.

Більш ніж за два місяці до завершення слідства і початку суду розгорнулася пропагандистська підготовка показового процесу. У передових статтях «Правды» і «Вестей», у виступі Сталіна на зборах партактиву Москви існування «контрреволюційної організації», «таємної групи» «буржуазних спеців» подавалося як доведений факт. Ці виступи сприймалися як директива. Засідання спеціальної судової присутності Верховного суду СРСР у «шахтинській справі» відбувалися в Колонній залі Будинку Союзів з 18 травня по 6 липня 1928 р. під головуванням А.Я. Вишинського. Окрім державних обвинувачів (М.В. Криленко і Рогинський), у них брало участь 42 громадських обвинувачі. Підсудних захищали 15 адвокатів. У залі були присутні делегації трудящих. Процес супроводжувався демонстраціями з гаслами, що вимагали суворого покарання злочинців. На суді деякі з підсудних визнали провину повністю, інші — лише частину обвинувачень, треті — їх відкинули. Суд виправдав чотирьох із 53 підсудних, чотирьом визначив заходи покарання умовно. Дев’ять осіб засудив до ув’язнення на термін від одного до трьох років. Більшість обвинувачених було засуджено на тривале ув’язнення від чотирьох до десяти років, одинадцятьох осіб засуджено до розстрілу. Тривалий час країною гуляв міф, що завдяки втручанню доброго Сталіна всіх засуджених помилували. Насправді 9 липня 1928 року інженерів Миколу Кржижанівського, Миколу Бояринова, Семена Будного і Адріана Юсевича розстріляли.

Повністю сфабрикована 86 років тому органами ОДПУ «шахтинська справа» поклала початок масовим репресіям проти технічної еліти. За допомогою «особливо пильних робітників», нагороджених надалі маузерами, спочатку було заарештовано відносно невелику групу інженерів. А незабаром на лаві підсудних опинилася чверть усіх інженерів Шахтинського району.

...Наприкінці 2000 років усіх засуджених у цій справі реабілітовано.