Ще раз про чистi руки в полiтицi й у журналiстицi

СОРОМНО ЗА ТАКИЙ РIВЕНЬ МИСЛЕННЯ

Прочитала статтю В.Овсієнка (той самий текст у різних газетах під різними назвами: газ. «Україна молода» від 20.03. — «Золотий курок розстрільного кулемета», скорочений варіант; газ. «Час» 26.03-2.04 — «Нас порівняли мури, як статут», текст, очевидно, повний). Перед очима виникла картина: сидить на підлозі мала дитина й складає кубики, один на один, один плюс один. Це відповідає її вікові. Лише вундеркінди навчаються грі в шахи, де треба міркувати, аналізувати, розраховувати хоча б на кілька ходів уперед. А дитина любить кубики. І якщо те, що вона будує, розвалиться — не біда, можна почати спочатку. Біда, коли люди з таким мисленням беруться зводити державу.

«Люди, будьте пильні» — драматично волає над цим текстом «Україна молода».

Згадався фольклорний погляд на наше сьогодення, узятий епіграфом до однієї зі статей Юрія Бадзя:

Вимір моральний, — наголошує автор.

Чи справді так? Тоді треба все суспільство вмістити в ці дві клітинки, чорну й білу. І всіх, хто не виходив за межі Системи, не поривав із нею, не протиставляв себе їй зовнішньо, вважати... аморальними? Бо ж уся Система була всуціль репресивною.

Жива конкретна людина, більша й складніша, з одноклітинного простору випадає. Та вона В.Овсієнка й не цікавить («Я не знаю, що конкретно робив у КДБ Є.Марчук. Може, він був золотий чоловік. Але...»). Оце «я не знаю», «доказів немає» — супровідна нота всієї статті. І при тому — купа застарілих ярликів, щедро начеплених на «генерала КДБ».

Це морально?

Коли читаю твердження з Вашого тексту «...це буде неукраїнська держава. Тобто (? — С.К. ) недемократична» і міркування про демократію Є.Марчука, — даруйте, віддаю перевагу «генералові». Овсієнко пише про себе, що волів не політикувати, а просто бути вчителем української мови. І літератури, пане Василю, не було окремо учителів мови. Отож мусили б таврувати Центральну Раду й українських націоналістів, за Корнійчуком, і розпинати куркулів — за «Бур'яном» А.Головка, не кажучи вже про Сосюрину любов до України... Багато чого неправедного довелося б говорити — й робити! — в радянській школі. «Умазалися» б (слово з Вашої статті) і Ви, як решта 50 мільйонів, що жили в Системі і не тривожилися проблемою морального вибору.

Пам'ятаючи минуле, не будьмо сліпцями сьогодні. Зі скрученою назад головою вперед не йтимеш, бо й стежки не намацаєш. Є конкретна людина. Є її слово — численні виступи, статті, інтерв'ю, зрештою, публічна позиція політика. Є живі свідчення живих людей, переслідуваних Системою, політв'язнів — і жодного негативного! Вас то все не цікавить, пане Василю, Вам достатньо ярлика посади!

Це — морально? Це — турбота про державу? О.Ткаченко наліпки КДБ на собі не має — й успішно доруйновує нашу незалежність. Допоможемо йому? Вже небагато цеглин у фундаменті лишилося...

У такий тривожний час в Україні «прорізується» особистість — людина інтелекту, вільна від комплексів меншого брата, з державним мисленням і волею. А патріоти — знову! — не відкритими очима на світ, а через вузький проріз амбразури: генерал КДБ!

Василь Овсієнко — дитина чиста. Натуральна українська душа. Патетична, емоційна...

Та нагадаю йому вислів апостола Павла: «Браття моє, не будьте діти розумом. Будьте дітьми серцем, а розумом — дорослі».

Тільки дорослі розумом ще можуть порятувати Україну, що зависла над прірвою. Куди її щодень глибше зіштовхують вороги і... «добрі люди» (згадаємо Лесине: «На так тії вороги, як добрії люди»).

Будьмо розумом дорослі! Світлана КИРИЧЕНКО,

член Товариства репресованих і політв'язнів, Київ

НЕМАЄ АРГУМЕНТIВ? ДИСКРЕДИТУЙ

Постійне зростання рейтингу Євгена Марчука й рівня довіри до нього з боку найширших верств суспільства, а також перспектива об'єднання демократичних сил із метою висунення Євгена Кириловича як єдиного кандидата у президенти України, альтернативного лівим, дедалі більше непокоять його політичних опонентів. Відмовляючись від тактики замовчування, вони відверто починають інформаційний пропагандистський тиск на електорат через підконтрольні їм ЗМІ, нав'язуючи тезу, що це не та людина, яка потрібна Україні. При цьому використовується проста до примітивності логіка: якщо бракує вагомих аргументів на користь свого кандидата — дискредитуй суперника. Особливе завзяття у цій справі останнім часом проявляє видання, котре без зайвої скромності величає себе «№1 в Україні». Використовуються як зроблені на низькому професійному рівні «агітки» («Факты», 27 березня ц. р.), так і лист колишнього політв'язня Василя Овсієнка (там само, 8 квітня ц. р.), передрукований з газети «Час» від 02.04.99 р. В останній публікації чітко проглядається тенденція використати факт служби Є. Марчука в колишньому КДБ для його компрометації шляхом перекручувань, домислів і відвертих образ людей, які його підтримують.

Політв'язень, який постраждав од дій спецслужб у радянські часи, всі пороки тодішнього режиму намагається приписати одній людині. При цьому визнаючи, що «я не знаю, чем конкретно занимался Е. Марчук в КГБ» (тут і далі мова цитованого видання). Усі ми вийшли з комуністичного минулого, ідеологію якого визначали й насаджували саме партійні структури КПРС-КПУ. І якщо вже бути послідовним, то за гріхи тих часів відповідальність повинні нести й колишній завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, і колишній секретар парткому великого заводу. Однак, схоже, мета не в цьому. Існує велике бажання все списати на КДБ, аби заплямувати таким чином конкретну особу. Тому й з'являється теза «это басня, что им (мається на увазі КДБ. — Авт. ) руководили Совет Министров УССР или ЦК КПУ». Люди середнього й старшого покоління пам'ятають, що в 70 — 80-х роках відповідні структурні підрозділи органів держбезпеки були лише інструментом у боротьбі партії з інакомисленням. Так хто ж має відповідати? І як зрозуміти, що, закликаючи до злагоди, починають згадувати минуле, причому в чітко вираженому контексті? Суспільство, розуміючи, що копирсання в минулому ні до чого доброго не призведе, свідомо не порушувало цього питання і пішло шляхом консолідації.

Не підтверджується фактами й оцінка п. Овсієнком роботи Є. Марчука на державних посадах. Чого варта теза, що «в конце концов Е. Марчук был плохим специалистом. Ведь твердыня, которую он защищал (СССР), пала...» і намагання звинуватити його в подіях «кривавого вівторка» 18 липня 1995 року. Чому впала імперія, хто розвалив СРСР, уже відомо навіть школяреві. А звинувачувати людину в подіях, які відбулися за її відсутності, до того ж знаючи, що спецпідрозділи, котрі брали участь у цій акції, не були підпорядковані прем'єр-міністрові, — просто непорядно. Недарма той же «Час» після подій на Софіївській площі висловив припущення, що це була спроба підставити прем'єра. Пан Овсієнко висловлює тривогу щодо використання Є. Марчуком його досвіду для наведення в країні елементарного порядку: «Пусть наивные люди не забывают, что, когда машина репрессий запущена, остановить ее невозможно. Кто будет определять объекты репрессий, по каким признакам и праву?» Ось так — одразу про репресії, хоча відповідь на запитання одна — Закон. І підтвердженням цього є те, що очолюваний Є. Марчуком уряд завжди діяв у визначених для нього правових рамках. На відміну від нинішнього, який не зупиняється перед ухвалою рішень, котрі суперечать чинному законодавству (згадайте постанови про зміну законодавчо встановлених умов індексації доходів населення та секвестрування держбюджету).

І зовсім здають нерви у колишнього політв'язня, коли він характеризує передвиборну команду Є. Марчука. Визнаючи «я не знаю достоверно, кто там теперь объединяется в предвыборную команду Е. Марчука», він висловлює впевненість, що в ній багато «стукачей, сексотов, с...» (я навмисне не наводжу цитату повністю, аби не засмічувати сторінки шанованої газети «зеківським» жаргоном). Ну навіщо ж так, пане хороший? Усіх разом і чорною фарбою. Це ж як треба не любити свій народ, за щастя якого все життя борешся, щоб так образити всіх, хто об'єднався для підтримки Євгена Кириловича — інтелігенцію, робітників, підприємців! Невже крик та образи є останнім аргументом у політичний суперечці? Дісталося й Левкові Лук'яненку, якому п. Овсієнко адресує закид в аморальності за те, що «стоя под портретами замученных КГБ своих побратимов», він підтримує Євгена Марчука. А також висловлює побажання: «лучше бы Лукьяненко своевременно ушел из политики и засел за мемуары». І це людині, відомій усьому світові як борець за Українську Державу, людині, яка до глибини душі вболіває за свій народ, яку поважають навіть політичні супротивники. Людині, яка, на відміну від деяких, після завоювання Україною незалежності не стала на шлях конформізму, а продовжила боротьбу за побудову демократичної держави, в якій найбільшою цінністю є людина. А хіба морально судити про людину, нічого не знаючи про її роботу, спираючись тільки на колишню приналежність до тієї чи іншої державної структури і бачачи все тільки в чорних тонах? Хіба морально використовувати людину, що справді постраждала від репресій, у політичних спекуляціях сумнівного ґатунку й залякувати виборців «сильною рукою»?

Визнаючи, що перемога лівих на виборах цілком імовірна, якщо національна демократія не підтримає Є. Марчука, п. Овсієнко пише, що він на такий «подвиг» не здатен. Зрозуміле його ставлення до репресивних органів, але важко зрозуміти, як можна переносити це ставлення на конкретну людину, яка особисто не зробила йому нічого поганого, і тим паче приносити в жертву сліпій ненависті державу.

Можна при бажанні продовжувати з'ясовувати, хто ким колись був, але рано чи пізно настає момент істини, коли політиків починають оцінювати не за словами, а за конкретними діями. Такий час настав, тож народ сам розбереться і вирішить, хто насправді сьогодні потрібен незалежній Україні. Євген МОРЕНЦОВ, керівник аналітичного центру профспілки працівників НАН України, Київ.

Я ТОБI, ЗВИЧАЙНО, ВIРЮ, ПАНЕ ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО, АЛЕ...

Відгук на матеріали: «Левко Лук'яненко: «Головне сьогодні — визначитися з кандидатом у президенти» («День» від 7 квітня 1999 р.) та «Левко Лук'яненко: «КДБ стежив за мною, а я — за Марчуком...» («День» від 23 березня 1999 р.)

До передвиборного марафону залишилося не так уже багато часу. І пан Левко Лук'яненко, безперечно, правий. Настав час визначитися з кандидатом у президенти.

Політикам легше. Вони десь там спілкуються в кулуарах. У них свій рейтинг. А що робити тим, хто тими коридорами не блукає?

Мені особисто сподобався блок націоналістичного угруповання та центристів у особі пана Левка Лук'яненка, якого я дуже поважаю, та його рокіровка з владою.

До 1990 року влада стежила за його діяльністю, й дуже пильно. А після 1990 року вже він відстежував сходження майбутнього кандидата в президенти пана Марчука.

Я розумію, з-за кордону видніше. Як кажуть, «лицом к лицу лица не увидать. Большое видится на расстоянии». Бо те, що пан Євген Марчук — колишній генерал держбезпеки, як пани Шеварднадзе та Алієв, це не аргумент. За ними дві республіки з ринковим менталітетом і конкретні справи. Один прорив економічної блокади через війну Росії з Чечнею чого вартий.

Генералів від держбезпеки у нас багато. Ось уже й пан Горбулін до дискусії вдається. Теж підключається до марафону. Цікаво, на чиєму боці? І яка різниця між паном Марчуком та паном Горбуліним?

І останнє. Де ж все-таки так довго був наш пан Левко Лук'яненко? Чому там навчався і чим має з нами поділитися?

З повагою. Світлана СЕВЕРИНА, Черкаси

Не в правилах нашої «інакомислячої» газети вести пікіровку з «придворними» виданнями. Бо ми згодні з думкою (розуміючи всю її ідеалістичність!) мудрої людини Івана Салія про те, що «сенс будь-якої передвиборної кампанії полягає передусім у тому, щоб показати виборцям її високий моральний клас». Але після того, як стаття колишнього політв'язня «Золотий курок розстрільного кулемета» почала послідовно з'являтися в цілій низці газет («Україна молода», «Час», «Факты и комментарии»), стало зрозуміло, що тут немає журналістики, а йде цілеспрямована кампанія, направлена на дискредитацію одного з претендентів у кандидати в президенти. Пафос цього політичного замовлення — в ніби щирому здивуванні, як це можуть патріоти, й особливо політв'язні, висувати Євгенія Марчука, який служив у КДБ, на посаду президента? Читачі, які зверталися до нас у редакцію, розповідали, що статтю Овсієнка в наказовому порядку почала щосили передруковувати й регіональна преса. Зустрічали її вже й у вигляді листівок. Водночас читачі повідомляли, що вони писали до редакцій «України молодої», «Фактов», намагаючись висловити свою точку зору, відмінну від думки В. Овсієнка, саме на сторінках цих газет. Однак там для полеміки ніхто не визнав за потрібне надати газетну площу. На жаль, «тест на демократію» в черговий раз дав негативний результат, що знову продемонстрував усю міру ніби «незаангажованості» й «неупередженості» слухняних владі ЗМІ. Ми ж, публікуючи сьогодні три відгуки з безлічі їм подібних (у тому числі й критичних щодо Євгена Марчука), ще раз підкреслюємо свою переконаність у тому, що одним із головних завдань преси сьогодні є надання громадянам посттоталітарної країни можливості вільно, гостро й доказово дискутувати, обмінюватися думками, формуючи таким чином власну точку зору з максимальною поінформованістю та незашореністю. Для політиків основним засобом боротьби з газетним кілерством є конкретні справи, яких не перекреслити ніяким компроматом. Для журналістів же противагою професійної неохайності завжди була читацька підтримка, яку можна заслужити лише відвертою й чесною розмовою з читачем. Як і раніше, «Пошта «Дня» відкрита для найрізноманітніших думок, листів — сердитих, неприємних, таких, що підтримують чи критикують нас. Ми відкриті для полеміки.