Звитяга та необхідність опору

Тирани часом вважають себе фахівцями  з різних галузей наук, зокрема, історії. Так, Владімір Путін регулярно висловлюється з актуальних питань російського, українського або європейського минулого. Читачі, мабуть, добре пам’ятають, пробачте на слові, «наукові викладки» Путіна щодо того, що росіяни та українці – «один народ», що Україну «створив Ленін» (а  до цього ніякої України не було), що Володимир Хреститель – «российский князь», який зміцнив кордони тодішньої Росії (саме Росії). І так далі.

Але навіть в ряду подібних ворожих розмірковувань особливим цинізмом відзначається «одкровення» господаря Кремля,  яке могли почути у грудні 2010 року учасники так званої «прямої лінії» спілкування диктатора зі своїми підданими. Путін тоді заявив буквально таке: «Россия победила бы в Великой Отечественной войне (офіційний концепт Другої світової війни за путінських часів – І.С.), даже если бы Украина не входила   в состав СССР… Подчеркну, что наибольшие потери в той войне понесла именно Россия. Но мы все равно победили бы, потому что мы – страна победителей».

Визвольні змагання 1917-1921 років, які не принесли Україні бажаної свободи, продемонстрували прагнення до волі, силу духу, і , одночасно, необхідність мати фізичну силу для відстоювання своєї держави. Вирватися не вдалося, тому і «Украина входила в состав СССР»…

Не підлягає сумніву, що, промовляючи цю огидну фальсифікацію на крові, Путін ставив перед собою, щонайменше дві мети. Перша – принизити подвиг українців у війні, понесені ними колосальні жертви. І друга – звеличити російську великодержавну агресивну традицію, що несе страждання і смерть іншим народам. Більше того – це фактично був сигнал, що Москва активно готується до агресії. Крайній реакціонер і монархіст Константін Леонтьєв написав 1872 року: «Росія повинна правити безсоромно». Слова Путіна – яскравий доказ того, що Кремль прагне все робити безсоромно.

Уважний читач, думається, побачить зв’язок між оцим путінським цинізмом та «тостом за російський народ», що його виголосив Сталін 24 травня 1945 року. Тиран тоді сказав: «Я виголошую тост за здоров’я російського народу – найвизначішої  нації серед усіх націй СРСР, що, на відміну від інших народів, ніколи не зраджував радянський уряд у найтяжчу хвилину історії». Невилікований сталінізм дає надзвичайно згубні метастази. Паралель «Путін-Сталін» є, щонайменше не менш обгрунтованою, аніж досить поширене порівняння Путіна з Гітлером.

Можна дуже довго говорити про злочинну, криваву аморальність «викладок» Путіна. Можна – і треба – говорити, що Україна конче потребує правильної, ефективної, продуманої політики в сфері національної пам’яті, за якої гармонізація, синхронізація історії мала б бути оберегом національної єдності. Але спробуємо без емоцій (хоч важко без них обійтися, згадуючи беззубу реакцію наших гуманітарних  чиновників на провокаційний виступ Путіна; схоже, лише «День» дав відсіч), спираючись на точні факти історії розповісти про участь українців у тій страшній війні.

Вся територія України була ОБШИРНИМ полем бою, причому війна двічі пройшлася своїм смертоносним катком по нашій землі – спочатку, у 1941-1942 роках, із Заходу на Схід, потім, у 1943-1944 роках, зі Сходу на Захід. Серед червоноармійців близько чверті (за дуже скромними оцінками) складали етнічні українці. Внаслідок війни загинув загинув щонайменше кожен п’ятий українець. Україна втратила 40 процентів від усіх міст СРСР, знищених війною. Оцінка матеріальних збитків – 285 млрд рублів (в цінах 1941 року). Оцінка людських втрат (за мінімальними даними) – 2,5 млн осіб у діючій армії та не менше шести мільйонів загиблих військовополонених та мирного населення. 

Але, попри страшні жертви, українці боролися й перемогли в  тій війні (по її завершенні Україна та Білорусь стали окремими державами-засновницями ООН; документально теперішня Росія не є засновницею ООН. 1992 року вона, за потурання західних держав, незаконно захопила місце в Раді Безпеки ООН, на що не мала права). Ось факти: у війні брали участь – і били нацистів – чотири українські фронти чисельністю не менше 2,1 млн солдатів; понад два з половиною мільйони українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами;  дві тисячі українців стали Героями Радянського
Союзу, тридцять  двоє – двічі Героями, а легендарний Іван Кожедуб – тричі Героєм. Маршали й генерали - українці: Іван Черняховський, Родіон Малиновський, Павло Рибалко, Кузьма Дерев’янко (саме він підписував від імені СРСР Акт про беззастережну капітуляцію Японії), як і мільйони воїнів-українців, зробили визначальний внесок   у перемогу над ворогом. Україна має на своїй землі чотири міста-героя: Київ, Одеса, Севастополь, Керч.

Правдою є те, що з нацистським агресором боролись представники всіх народів колишнього Союзу (згадаймо видатний грузинський фільм «Батько солдата» із Серго Закаріадзе в головній ролі; перечитаємо класичні повісті Василя Бикова про партизанський рух в Білорусі). В роки Другої світової війни Героями Радянського Союзу стали: 7998 росіян (найчисельніший народ СРСР), 299 білорусів, 161 татарин, 107 євреїв, 96 казахів, 90 грузин… Потрібно враховувати, що в роки тієї війни кожен з народів СРСР зробив свій внесок у боротьбу з нацизмом і виділяти росіян, як це зробив Путін, є вкрай аморальним. Але маємо право стверджувати, що без звитяги  українців, які воювали в УПА – це трагічні і героїчні сторінки нашої історії; які воювали в лавах армій Британії, США, Канади, Франції, інших країн – про Перемогу у Другій світовій говорити неможливо.

* * * * * * * * * * *

Геніальний Олександр Довженко пророче написав у щоденнику, що саме на полях України, на нашій землі вирішується результат цієї страшної війни. В нинішніх умовах слово «цієї» потребує уточнення. І ще він передбачав, що мільйони українців, котрі опинились під окупацією, отримають після звільнення земель тавро «зрадників».

Вклад українців в Перемогу над нацизмом у Другій світовій війні не підлягає сумніву. Спроба зменшити та принизити цю участь свідчить саме про побоювання імперії стосовно чисельності та вагомості цього вкладу.

Теперішня війна жахлива своїм дикунством. Такі методи ведення політики мали залишитись в минулому, яке б мало навчити, що сили Зла мають бути стримані вчасно,  поки вони   не  зміцнились  та поширились. Колоніальні війни залишились у ХХ-му столітті? Кінець історії? Стаття Френсіса Фукуями «Остаточна зрада» самою назвою демонструє, що напруга відносин не сприяє спокою. Щоб історія не добігла свого кінця, Добро повинне бути активним.

Президент Чехії Петр Павел закликав до створення коаліції країн, які бажають домагатися справедливого миру в Україні. «Мир на умовах агресора називається капітуляцією і лише заохочуватиме всіх нинішніх і майбутніх агресорів. Вільний світ має протистояти Злу», - підсумував чеський лідер.

Битви з залізом та стражданнями приходять до народів після розмов політиків  в затишних кабінетах будь-якої форми. Важливими  є справи та їхні наслідки - не  зміст меседжів.  

Ігор Сюндюков