Ще раз про паразитичний капіталізм
Це ознаки створення ринкового господарства, капіталізму. Якщо нічого подібного не відбувається, то це свідчить про відчуження співвласника від власності. Якраз те, від чого планувалося піти з переходом від авторитарного соціалізму.
Тож про який ринок іде мова в нас, якщо активність нових співвласників іде не по лінії творення, а зводиться до «вичавлення» дивідендів, але досить нетрадиційним для всього світового капіталізму шляхом — шляхом забезпечення (насильно) підприємства сировиною, енергоресурсами за явно завищеними цінами, шляхом продажу виготовлюваної підприємством продукції за якомога меншими цінами, далеко нижчими за собівартість. І все! Нічого більше. Скажімо, спогадів про взяті раніше зобов’язання щодо інвестування.
Тими ж мотивами стурбовані фірми, що беруть під управління пакети акцій, якими ще володіє держава.
Тоді напрошується висновок про крадіжку, що має місце, розкрадання колись загальнонародного майна на «законних підставах» — «крадіжку в законі».
Технологічно це означає забезпечення систематичної, щоденної крадіжки, що неодмінно призводить до виснаження підприємства, до його банкрутства. Хто і коли покладе край такому «розвитку капіталізму» в Україні?
«Великі шанувальники» українського класика Т.Г. Шевченка наївно сподіваються перевиховати народженого видатками реформ представника «паразитичного капіталізму». А той, щедрий та розкішний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. (Комедія «Сон»)
Вони ж тепер, напевно, псевдошанувальники, знемагають у прагненні будь-що- будь наблизитися до західної «спільноти» та заокеанських покровителів: Аж потіють та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тільки Під самую пику (та ж комедія «Сон»).
Хоч би що казали — от уже, справді, вічні істини прорікав наш видатний поет.
