Що б я хотів змінити в Україні?

Як уже, напевно, помітили читачі «Дня», наш конкурс викликав у нового покоління країни неабиякий інтерес. Редакція отримала сотні творів дітей і підлітків. І хоча конкурс «Що б я хотів змінити в Україні?» формально фінішував 1 травня, листи на нього продовжують надходити, а отже, ми продовжуємо їх публікувати. Остаточні ж підсумки буде підбито 1 червня — у Міжнародний день захисту дітей. Переможці отримають призи й подарунки.

Посеред травневих свят ми отримали цілий пакунок творів від Київського ліцею № 171, який відгукнувся на конкурс «Дня» практично у повному складі — від 8-літок до випускників. Як розповіла нам завуч Галина Середняк, діти сприйняли тему «змін» як особисту. Вчителі не нав'язували їм ні думок, ні настроїв, справедливо зауважуючи, що дитяча душа — найкраще дзеркало суспільства.

Цей ліцей — до певної міри елітний заклад. Він носить назву «Лідер» і вчить дітей основ бізнесу. Але й тут відчувають драматизм нинішнього дня: соціальне розшарування, жорстокість та безнадію дорослого життя, звичайне безгрошів'я. Теперішні діти рано дорослішають. Галина Середняк розповіла нам, як після закінчення літніх канікул у ліцеї писали твір на тему «За що я вдячний літу?». Хтось дидактично оспівав красу рідної природи, хтось згадав море, хтось — поїздку за кордон. А шестикласник Сашко П. написав: «Я подякував би літу за те, що воно дало мені можливість допомогти батькам. На День незалежності я взяв акордеон, пішов на Андріївський узвіз — і заробив трохи грошей для себе й родини. Згодом приходив іще. Все зароблене віддавав мамі. На ті гроші мені купили рюкзак, зошити та шкільну форму, тож восени я зміг піти до школи, за що й вдячний літу».

Ми публікуємо уривки з листів, що надійшли на конкурс «Дня» від школярів з ліцею «Лідер».

А гімн хай буде веселий

Україна — це моя Батьківщина. Я хотів би, щоб не було аварії на ЧАЕС. Щоб не було злочинців, дорожньо-транспортних пригод, убивств та світової війни. Я хотів би, щоб в Україні панував мир і спокій. І ще хотів би, щоб в Україні було не 52 мільйони, а 60. Добре було б, якби Дніпро і Либідь були більшими та ширшими і заводи в них не викидали відходи. Щоб вулиці були чистими, а машини їздили на сонячній енергії. А також щоб не було ядерної зброї. І щоб Україна була вільною країною. І ще аби дороги були без ям, було багато рослин, тварин і не було Червоної книги. А гімн щоб був веселий і щоб ніколи ніхто не вмирав. Тарас ГАВРИЛЕНКО, 3-Б клас

Їхня старість — це наше майбутнє?

Мій батько — інженер, мати — економіст. Ви знаєте, мені страшно, я не знаю, що чекає мене далі. Треба вступати до якогось вищого навчального закладу, але без грошей це зробити неможливо. Мої батьки це теж добре розуміють, вони намагаються відкласти якусь копійчину на мій вступ, але це їм не під силу. Ні, ви не зрозумійте мене так, начебто ми не маємо грошей зовсім, вони є, але їх вистачає лише на харчі... То як можна впроваджувати платну освіту в країні, де матері, налякані тим, що в їхніх дітей не буде майбутнього, вбивають їх зовсім маленькими? Гине майбутнє та теперішнє нашої країни. Невже ми не в змозі зупинити виродження нації?

А ще мені соромно дивитися в очі пенсіонерам та старим людям. Ці очі, які бачили так багато, а от щастя, любові та ласки — дещицю. Нині ці люди, усю свою молодість віддавши на вівтар «світлого майбутнього», нікому не потрібні, зайві. Хіба коли-небудь вони думали про те, що зовсім старими людьми, замість того, щоб бавити онуків, зароблятимуть збиранням пляшок чи з простягнутою рукою? Вони йдуть із дому і зникають, вони вмирають у власних квартирах і їх не знаходять місяцями, у них відбирають житло і вони гинуть на вулиці. Це їхня старість, а може, це і наше майбутнє?

А наші цвинтарі? Зламані хрести, занедбані могили — це і є дзеркало рівня нашої культури? Майже щодня стаємо свідками актів вандалізму на цвинтарях. Нема спокою душам померлих, плюндрують пам'ять про них. А що буде з нашими власними душами?

Діти — квіти життя. Але, звичайно, квіти вирощують в оранжереях та на клумбах, а наші — ростуть на смітниках. Що може вирости на смітниках, окрім будяків? То що буде з нашим майбутнім — пустеля, поросла будяками?

А наші дороги викликають лише почуття жалю. Так, мені жаль нас, бо стількох нещасних випадків можна було б уникнути, просто відремонтувавши дороги, адже дороги — це обличчя країни. Невже легше щоразу накладати новий шар асфальту на дірки по декілька разів на місяць замість того, щоб зробити один раз — надовго. Може, досить нашому урядові думати лише про себе та свій гаманець? Може, вже настав час все-таки подумати про народ, який по вуха вивалявся в багнюці й хоче жити, як усі люди в цивілізованому світі?

Єдине, що викликає в мені захоплення — витривалість нашого народу, він терпить усе. Утім, може, це просто рабське мислення людей, не здатних керувати власним життям? Тетяна ГУРЛЕНКО, 11-А клас

Настрашніше вже сталося

Коли б моя воля, то я запобіг би тим війнам та трагедіям, що сталися в Україні раніше. Але, на жаль, не можу цього зробити. Я звичайний громадянин держави. І багато поганого, на жаль, уже відбулося. І вибух на ЧАЕС, і війни. Сподіваюся, того, що сталося в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року в Чорнобилі, більше ніколи не повториться... Єгор ШКУРО, 3-Б клас

Сон в автобусі

Повільно йдучи додому, я побачила біля тину бабусю, яка продавала горішки. Вона прохала кожного перехожого: «Будь ласка, купіть у мене горішки, купіть! Я вже так замерзла». Та перехожі йшли далі. Я хотіла дістати гроші й дати бабусі, але зрозуміла, що в самої ледь вистачає на дорогу додому. Так і пройшла повз неї. І досі згадую, як мені було соромно та огидно через те, що не взяла більше грошей, та через нашу владу, яка довела нас до такого життя.

Так міркуючи, дійшла до автобусної зупинки, і мої думки перервав шум автобуса, який під'їжджав. Люди штовхали одне одного, сварилися. Нарешті я сіла біля вікна. Раптом я зрозуміла, що перебуваю на тій самій вулиці, де бабуся продавала горішки, але я вже не простий спостерігач, я якесь дивне коло світла, якась добра сила, яка може виправити все зло, що накоїли люди. Із чого почати? Що зробити, аби люди стали щасливішими? Дати їм гроші? Це лише хвилинна радість, люди їх витратять і знову стануть похмурими. Потрібно суттєво змінити становище сучасної України. Необхідно припинити ввозити до країни непотріб, який нас потроху знищує, створити внутрішній ринок, налагодити випуск власної продукції. Адже в нас такі родючі землі, гарний клімат, ми можемо виробляти майже все, що тепер завозимо. А якщо запрацюють нові підприємства, то з'являться й робочі місця. І не буде тоді «тимчасово безробітних», не буде сварок у громадському транспорті за несплачений проїзд. Однак стоп! Заводи й фабрики забруднюватимуть повітря, яким ми дихаємо, воду, яку ми п'ємо. Люди ще більше хворітимуть, ніж тепер. Тоді й гроші нам не допоможуть. Тож насамперед потрібно відновити екологічний стан України.

Ну гаразд, тепер наче все добре: всі здорові, щасливі, багаті, всі спокійно між собою розмовляють. Проте ж якою мовою? Ми незалежна держава? Чи жалюгідна карикатура на неї? Тільки народ, що не поважає себе, може так ганьбити чудову українську мову. Скільки століть її намагалися задушити, але вона вижила. Вижила для того, щоб, коли ми вже майже досягли своєї мети, вмерти? Ні, таке допустити не можна.

Напевно, вже все, подумала я, озирнувшись довкола, ми тепер справжня квітуча нація. Однак раптом мій погляд натрапив на нещасного скаліченого хлопчика, який сидів в інвалідному візку і просив милостиню. І хіба ж він один такий, їх сотні, а може, й тисячі: жертви Чорнобиля, ветерани війни. Що їм робити? Доля безжалісно відкинула їх на узбіччя суспільства. Цим людям потрібно надати гідну матеріальну та психологічну підтримку, щоб хоч якось згладити їхню неповноцінність.

Аж раптом мої думки почали плутатися. «Кінцева!» Я розплющила очі. Автобус, люди та гомін привели мене до тями. На жаль, це був лише сон, і я не якась там добра сила. І світ аніскільки не змінився, нас оточує та сама дійсність, що й учора. Змінити її зможемо тільки ми самі. Юлія КИРПАЧ, 11-А клас