ЩО ХОРОШОГО? ЩО ПОГАНОГО?

Обговорення з Російською Федерацією ціни за газ, громадські слухання «Ювілейний наряд Харкова», проблеми Ялтинської кіностудії, — про ці та інші події та проблеми тижня у традиційній рубриці «Дня».

Галина ЛЕВИЦЬКА , журналіст:

— Для мене доброю подією в політичному житті країни було те, що вперше державний посадовець Анатолій Матвієнко на брифінгу в Секретаріаті Президента зважився сказати вголос те, про що давно говорить політичний і військовий істеблішмент. На моє запитання, чому Україна вже повинна платити світові ціни за газ, маючи до 2013 року підписану угоду, а Російська Федерація, маючи підписану угоду до 2017 року, за перебування на нашій території військової бази не платить за світовими цінами, прозвучало довгоочікуване: «Україна має право ставити питання щодо відповідності світовим тарифам і стандартам перебування іноземних військ на своїй території». Це визначення дає можливість українському керівництву мати виграшну позицію в обговоренні ціни за газ з РФ. Однак Президент України не бере до уваги висновки військових фахівців, що для нашої держави світова ціна плати за оренду ЧФ РФ дала б мільярдні доходи. Російська Федерація мала б платити до 2 мільярдів доларів щорічно за перебування її бази у Севастополі. Такі суми платить США за свої військові бази у Німеччині і Японії. Погане, на мою думку, те, що українська влада ніяк не хоче навчитися відстоювати національні інтереси і в складних ситуаціях, наче страус, ховає голову у пісок. Роз’єднаність українського владного істеблішменту привела до того, що не вироблена єдина наступальна позиція щодо забезпечення інформаційного прориву у газовій суперечці. Український істеблішмент працює по інерції, як це було в часи Леоніда Кучми, — не дратувати і не обговорювати з керівництвом РФ принципових для нас і дразливих для нього питань.

До хорошого у першу чергу хочу віднести цикл концертів духовної музики (світова класика, тексти в основному перекладені українською мовою) у виконанні особливого українського колективу — Київського симфонічного оркестру та хору під диригуванням Роджера Макмерріна (народився він у США, з 1992 року працює в Україні). 12 грудня у Будинку органної музики відбувся концерт колядок у виконанні цього колективу, який вкотре засвідчив, що українська духовна музика є невід’ємною частиною світової культури, а Україна — батьківщиною талановитих і одержимих своєю справою людей.

На традиційному урядовому дні у Верховній Раді ми почули страшний присуд: у нашій державі до гуманітарної катастрофи ще додається і культурна. Із 130 тисяч пам’яток, які є в Україні, кожна друга вимагає реставрації та ремонту і не втішає те, що у списку ЮНЕСКО є комплекс споруд Софійського собору, Києво-Печерської лаври. А Київський літературний меморіальний музей-квартира Миколи Бажана, музей історичних коштовностей, Національний музей Тараса Шевченка у Києві і Шевченківський національний заповідник у Каневі ще перебувають на ремонті, відсутні кошти на реконструкцію Національно-художнього музею України, стан якого оцінюється як близький до аварійного. Культурної катастрофи можна було б уникнути, коли б у нашій державі було менше зглобалізованих меценатів. Більшість бізнесменів, які є в нашій державі, не мають жодного поняття про українські історичні цінності. Їм дуже далеко до таких українських меценатів із минулого, як Ханенки, Терещенки, Симиренки, Тарновські.

Іван ПАНКОВ , гончар (м. Луцьк):

— Днями на одній корпоративній вечірці зустрів багато цікавих людей. Однією з них була співачка Ніна Матвієнко. І найкращим для мене було те, що ми з нею разом ліпили підсвічник. Я спілкувався з цією людиною, бачив її очі, чув її голос, — і це стало для мене найвизначнішою подією не лише тижня, а мабуть, і цілого року. Вона захоплює мене своїм співом, мені подобається, як вона розмовляє, я по-доброму дивуюся її ставленню до життя. А політикою намагаюся не цікавитися.

Борис САВЧЕНКО , голова правління Національної спілки кінематографістів України:

— Цього тижня побував на Ялтинській кіностудії. Ця поїздка тільки поглибила мої попередні враження. Йдеться про абсолютно байдуже ставлення в новій країні до нового життя. Тому що коли знову на перше місце ставиться виробництво, промисловість, сільське господарство, а не людина, то в цій країні немає чого чекати. Ще раз пересвідчився, що мистецтво нікому не потрібне. Бо на власні очі побачив, як руйнується Ялтинська кіностудія. Її продали. Тепер її хочуть перепрофілювати. Через десять років нам усім буде соромно за те, що ми не захистили найстарішу і найпотужнішу кіностудію на теренах колишнього СРСР. Це — наш пам’ятник культури і історії. А про це там ніхто нічого не хоче чути. Ніхто не хоче втручатися в її проблеми. Це мене дуже дивує. Все мало б іти за законом. Щоб, наприклад, у вирішенні долі кіностудії брав участь і її колектив, щоб він якось впливав на формування політики, яка не дасть відійти взагалі від кіно і від кіно, яке може називатися художнім твором.

Олена ПРИВАЛОВА , АТЗТ «Страхова компанія «ЛЕММА» (Харків):

— Мені дуже сподобалася думка, що прозвучала на минулих недавно в Харкові Міжнародних громадських слуханнях «Ювілейне вбрання Харкова». Власне, думка про те, що архітектурна спадщина Харкова є «нафтовою свердловиною» України. На заході вдалося поспілкуватися не лише з людьми, які рік тому займалися приведенням міста у святковий вигляд з нагоди його 350-річчя, а й з активною елітою першої столиці: з архітекторами, вченими, представниками влади, творчих і підприємницьких кіл. Про те, чому архітектурна спадщина Харкова перебуває в запущеному стані, харків’янину пояснювати не треба. Щоправда, спостережливому харків’янину. Більшість же з нас поки наївно продовжує радіти появі висоток в історичному центрі або яскравому бойовому розфарбуванню старих будинків. А якби ми вміли дивитися трохи далі в майбутнє, було б очевидно, що з такими темпами років через десять у місті як мінімум не залишиться майданчиків, де могли б гратися діти, а як максимум Харків повністю втратить свій всесвітньо відомий статус столиці та найбільшого «заповідника» архітектурного напрямку конструктивізму. Приїжджаючи сюди, німці вже ніколи не побачать відомий Клуб будівельника, навряд чи впізнають колись прекрасний будинок Ростроповича, та й навряд чи потрапить до списку ЮНЕСКО відомий на весь світ харківський Держпром. Зруйновані цілі квартали, деградують великі комплекси будівель, в історичних кварталах починають з’являтися дисонуючі сучасні будови. Усе це дуже погано і для міста, і для його жителів, і для України. Погано ще й тому, що у міста немає загальної стратегії розвитку. Причому Харків позбавлений можливості навіть робити власний генеральний план — ним займаються кияни! Що ж тут хорошого? Як мінімум те, що дві громадські організації — «Центр громадської політики» та «Харківський клуб» започаткували великі обговорення цієї ситуації в суспільстві. Гадаю, ці думки зможуть перетворитися на зростаючу снігову кулю, яка буде здатна впливати на те, що відбувається, бо інакше поганого у вигляді міста буде більше, ніж хорошого.