ЩО ХОРОШОГО? ЩО ПОГАНОГО?

Перше вересня, ситуація навколо Нікопольського заводу феросплавів — докладніше про ці та інші події тижня у традиційній рубриці «Дня».

Валентина БОРИСЕНКО , доктор історичних наук:

— Хороше — це свято першого вересня. Воно завжди викликає в душі якийсь щем за дитинством, юністю... Щороку дивлюся на дітей, у яких на голівках — величезні гарні банти, на квіти, які вони несуть своїм вчителям, і згадую свою школу. Однак погано, що сьогодні в багатьох школах, навіть вузах, не викладаються народознавство, етнологія, українознавство... Усі прикриваються то якимись нововведеннями, то Болонським процесом... А те, що триста років історія України не вивчалась, і люди мають вакуум знань, — це нікого не цікавить. Я вважаю це дуже прикрим фактом. Днями обговорювали 14-річницю Незалежності України. Це — хороша, визначна подія, думаю, найкраща з тих, що відбулися останнім часом. Але що мене прикро вразило? Тільки-но з’являється народне вбрання чи народна пісня, відразу у ЗМІ називають це «шароварщиною». Я, правда, так і не зрозуміла, що журналісти називають «шароварщиною». Чи народний одяг, чи народну пісню, чи все етнічне та національне? І це — дуже дивно. Бо Микола Хвильовий, коли в 20-і роки минулого століття гостро виступав проти «псевдоетнічного», «псевдонародного», то мав на увазі зовсім інше. І говорив про це. Шаровари у нас використовували як сценічний елемент костюма, вбрання. Взагалі, люди носили полотняні штани, за кроєм знизу — ширші, догори — вужчі. І вони, до речі, ніколи не називали їх шароварами. Шароварами названа вже міщанська, псевдоетнічна культура. Тому за цим незнанням народного одягу, народних традицій іде невідомо ким спрямована боротьба проти всього етнічного і національного. Тоді як у світі зростає інтерес до всього національного, етнічного. І ми, як завжди, ідемо всупереч цьому процесу. Наприклад, ЮНЕСКО прийняло цілий ряд постанов про збереження етнічних культур у світі. Сьогодні нікого не дивує, коли японці, маючи такі великі технічні досягнення, дуже шанують свою національну культуру. Чи, скажімо, вся південна Європа одягає на свята національний одяг. Навіть суперурбанізована Німеччина. Я вже не кажу про традиції на співочих полях у Прибалтиці! І ніхто не називає це «шароварщиною». Існує великий вакуум знань у народній культурі. Протягом радянських часів вона заборонялася, фальсифікувалася... За радянських часів потрапили на сцену бутафорні сценічні костюми, які не мали нічого спільного з автентичним народним одягом. Мабуть, це теж спричинило неприйняття. Але наразі є поступ до збереження саме національних форм одягу. І абсолютно всі повинні вголос заявити, що треба вернути людям знання про етнічну культуру, народне мистецтво, а вони вже зроблять свій правильний вибір. Вони будуть знати, що є псевдокультура, а що — справжнє. Бо справжнє завжди, як перлина, воно не може втратити своєї актуальності. Та й світові ми будемо цікаві лише тоді, коли збережемо етнічну культуру.

Валерій ПОЛІЩУК , доктор біологічних наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— На цьому тижні найбільша подія для мене, як для професора університету, це, звичайно, — перше вересня. Я, мої колеги присвятили цілий тиждень підготовці до цього свята, створенню святкової атмосфери. Для школярів та студентів це теж, думаю, одне з найбільших свят, яке можна прирівняти хіба що до дня народження чи нового року. Щоправда, перше вересня і є свого роду новим роком. Бо ті, хто працює зі студентами та школярами, мабуть, і вiдраховують рік iз першого вересня. Звичайно, чим менший курс, тим більше амбіцій. Першокурсникам завжди набагато більше чогось хочеться. Чим старший курс, тим очі все більше, на жаль, згасають. Тому що, дивлячись на ситуацію в країні, наші біологи не так затримуються у себе вдома, як за кордоном. Нещодавно ми відправили двох наших непоганих студентів навчатися до Чехії та Тайваню. Це для нас трішки сумна подія, бо жаль було розставатися. І через рік вони повернуться вже з дипломами інших вузів. З чим ще пов’язані негативні емоції? З тим, якими очима дивляться на нас, викладачів, студенти-першокурсники, які вірять у те, що ми все можемо. Але, на жаль, ми не можемо вплинути ні на політику, ні на економіку. І кожного року ситуація загострюється, оскільки зараз ми вже не можемо давати освіту на світовому рівні. Біологія — така наука, що розвивається навіть швидше за автомобілебудування. А ми знаходимося ще в середині 1960-х років...

Євген ЛАУЕР , шеф-редактор інтернет-видання «Трибуна»:

— Конфлікт навколо Нікопольського заводу феросплавів. Я не знаю, хто правий, хто винен, але ситуація — розгойдування човна нинішньої молодої влади — сама по собі дуже небезпечна. Неприємно, що влада фактично не робить жодних зусиль для зміцнення свого іміджу. Складається таке враження, що вона все робить для того, щоб виглядати в очах народу найгірше. І особливо неприємне те, що влада починає мати дуже поганий вигляд і в очах світової громадськості. Люди за кордоном — політики, бізнесмени, журналісти — були готові повірити, що щось різко зміниться і підхід буде іншим. Насправді, залишається все таким самим. Тільки замість одних прізвищ зараз називають інші. Якщо раніше ми все це могли віднести до зусиль антиющенківської пропаганди, то тепер... Із пропагандистського погляду, ситуація навколо Нікопольського феросплавного заводу, звичайно, гігантська помилка, яку необхідно виправляти найрадикальнішими методами. Причому всім зрозуміло, що щось «проплачено» і з того, й із іншого боку. Всім зрозуміло, що тут одна мета — власник. І знову плутанина з законом. Тобто те, що допомогло Віктору Андрійовичу прийти до влади (закон привів його до влади згідно з рішенням Верховного Суду), тепер стає масованим. Це сприймається дуже важко.

Що хорошого? Просто радує прихід осені, яку я дуже люблю. Так само не може не радувати те, що приїжджає багато людей із купою вражень після літа. Вже не спекотно. Приємно, що Київ цієї пори року знову став красивим. Адже в Києві є дві унікальні пори — пізня весна, коли квітують каштани, і золота осінь. Для мене, як для корінного киянина, велике щастя гуляти по парку й опалому листю. Також хорошим вважаю можливість реалізації творчих планів.