ЩО ХОРОШОГО? ЩО ПОГАНОГО?

Цього тижня українці відзначали дев’ятий день народження своєї Конституції. Про те, як його святкували українці, та про інші події тижня — у традиційній рубриці «Дня».

Олександр ЧЕРНЕНКО , прес-секретар Комітету виборців України та місії міжнародних спостерігачів за виборами президента Киргизії:

— Безперечно, найкраще, що було на минулому тижні — це День Конституції. І не тільки тому, що громадяни мали додаткові вихідні. Очевидно, всі ті, для кого події червня 1996-го року були не просто вечірніми новинами, а чимось більшим, пам’ятають цю світанкову ейфорію, шампанське і фотографування на сходах парламенту. Щось подібне переживали хіба що після проголошення Незалежності та під час листопадово- грудневих подій минулого року. Для цих людей (до яких відношу і себе) свято Конституції має терпкуватий присмак ностальгії. Тому трохи сумно було довідатись, що політичні сили (причому як провладні, так і опозиційні) використали цей день для різноманітних «піар-акцій». І хоч як би далі розвивалися події, 28 червня, очевидно, завжди має залишитися святом, символом політичної зрілості нації. Особисто для мене 28 червня — це ще й день випуску з університету, а, відтак, уже кілька років поспіль — день зустрічі з однокурсниками. Лише цього року традиція була порушена, оскільки перебуваю за межами України. Однак не дали пропасти нові співробітники, така собі інтернаціональна тусовка, які невідомо звідки дізналася про наше свято, привітали мене і обідня перерва пройшла під акомпанемент пісень з Майдану. Увечері довелося вести всіх на пиво.

Погані звістки на минулому тижні йшли переважно з Росії. Цинічне рішення «Газпрому» про зарахування нібито «вкраденого газу» в рахунок оплати за транзит, а також поведінка правоохоронних органів сусідньої держави під час затримання Бакая дають підстави вважати, що Росія в стосунках з Україною і надалі ігнорує міжнародне право і займається банальним шантажем. Хоча порадувала доволі жорстка реакція українських офіційних осіб, чого раніше не можна було уявити. Можливо, надалі це і призведе до того, що російська влада почне бачити в Україні рівноцінного партнера.Пережив небувалу пригоду і на вихідних. Ми з друзями поїхали на сільське ранчо в киргизьких горах (щось подібне на наш «зелений туризм»), де мали п’ятигодинну подорож кіньми. Я вперше в житті сів верхи на коня. Спершу було страшно, але через деякий час гарцював як справжній батир. Але найбільше вразили пейзажі (тут гори дуже відрізняються від рідних Карпат). Місцеві люди правду казали, що найкраще озирати довкілля з кінського сідла. Але не менше, ніж краса природи, вразили злидні, в яких живе місцеве населення. Ця країна заслуговує кращої долі.

Петро МАЦКЕВИЧ , головний редактор видавництва «Кальварія», кандидат фізико-математичних наук:

— Ми ніби рухаємося до Європи. Але складається враження, що ніхто в Україні не знає, до якої Європи нас хочуть встромити. Хоча я розглядаю як великий позитив те, що з ініціативи Уряду Верховна Рада розглядала законопроект про інтелектуальну власність. Без огляду на те, потрібна нам Європа чи ні, захист інтелектуальної власності є підставою для будь-якого розвитку. Але цей же факт став і підставою для негативу — депутати не продемонстрували розуміння важливості захисту інтелектуальної власності. Думаю, це залишки совдепівського мислення. Добрим є те, що в Європі це все-таки розуміють — і право на використання інтелектуальної власності не крадуть, а купують. Безумовно, доброю подією тижня став вихід сигнального примірника книжки Любка Дереша «Культ» німецькою мовою в одному з найбільших німецьких видавництв. Крім того, на цьому тижні завершені переговори про видання книжок цього чи не наймолодшого українського письменника (цього літа йому виповниться 21 рік) в Італії та Сербії. Але крім доброго і поганого є ще й веселе: тиждень минув під знаком «конституційних п’янок», які почались ще за кілька днів до Дня Конституції України.

Зоя КАЗАНЖИ, головний редактор щотижневика «Слово» (Одеса):

— 26 червня виповнилося 20 років з того часу, як я закінчила Лиманську школу (Татарбунарський район, Одеська область). Цього року вперше з часу свого випуску побувала на випускному вечорі. У селі — це справжнє свято. Незважаючи на страшенну зливу, місцевий Будинок культури все одно був переповнений. Цього року школа проводжала сімнадцять випускників. Однак я сумніваюся, що хтось із них «доїде» до вищих учбових закладів. А все — через нестачу коштів. Звичайно, сьогодні сільські випускники дуже відрізняються від міських. Бо комп’ютери — «на пальцях», бібліотечні фонди такі смішні, що й говорити нема про що. І якщо ці діти кудись і доїдуть, то я сумніваюся, що вони будуть становити якусь конкуренцію міським. Це дуже пригнічує, тому що я точно знаю, що ці діти не ледачі й талановиті, що трохи б коштів і поваги — і ми б усе мали. Але щоб не розповідали наші можновладці, життя на селі не стає кращим і легшим. Та про це чомусь не прийнято говорити.