ЩО ХОРОШОГО? ЩО ПОГАНОГО?

Святкування 60-ї річниці Дня Перемоги, яке стало ключовою подією тижня, що минає, дозволило ще раз акцентувати увагу на різних аспектах участі України у Другій світовій війні і, зокрема, на проблемі примирення ветеранів Радянської армії та вояків УПА. «День» уже чимало писав на ці теми. Сьогодні ж у рубриці «Що хорошого? Що поганого?» — враження наших експертів від подій ювілейного тижня.

Ігор ПАПУША , експерт Інституту реформ:

— Незважаючи на те, що День Перемоги з кожним роком все далі від нашого сьогодення, його святкування залишається найбільш важливою та помітною подією травня. А цього року, враховуючи поважну ювілейну дату, на мою думку, ця подія є і буде однією з головних протягом усього року. Що стосується саме мене, то хотів би виділити два важливі для мене моменти, пов’язані з цьогорічним святкуванням Дня Перемоги. Перше, і це особисте відчуття, — новий погляд на героїзм нашого народу після того, як я на власні очі побачив німецький важкий танк «Пантера». До цього часу мої знання про війну були більш теоретичними, з підручників, кінофільмів та розповідей близьких людей, які безпосередньо брали в ній участь. Але це зовсім інше — побачити частину історії особисто. Цей танк було знайдено в одному з сіл Черкаської області, звідки я власне й родом. Я мав можливість не просто його побачити, а й заглянути в його «нутрощі», доторкнутися до деталей, броні. Так ось, моє найбільше враження пов’язане з тим, що я, людина середнього зросту, стоячи біля цього танка, досягав маківкою голови лише захисної броні, що зверху прикриває його гусениці. Я просто не можу собі уявити, які почуття мали охоплювати 18—19-річних хлопчаків, на яких насувалася така купа заліза розміром з невеликий будинок, що мало спонукати їх залишатися в окопах чи йти в наступ і не піддаватися природній для людини самозахисній реакції, тобто просто не втікати. В цьому контексті, мені здається, переоцінити мужність та розуміння необхідності самопожертви простих солдатів неможливо.

Інший важливий для мене момент цьогорічного святкування — спроба з боку влади та окремих науковців, журналістів подати події Великої вітчизняної війни з погляду саме України. Мова йде не про банальне перетягування ковдри, а про аналіз місця і ролі нашої держави, людей, що проживали на її території, в перемозі Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні. Цілком очевидно, що подача історії до цього часу ґрунтується на ідеологічних засадах, закладених радянською системою, яка розмиває окремі епізоди війни, створюючи загальну картину перемоги безперсоніфікованого радянського народу. Цього, як на мене, замало для реалізації планів, пов’язаних із національним відродженням, для підвищення рівня самооцінки та самоповаги наших громадян. Тут окремо можна виділити обговорення ролі та місця вояків ОУН-УПА у Великій Вітчизняній війні. Як на мене, то це досить сміливий крок: спробувати примирити людей, які були по різних сторонах окопів, не зважаючи на можливі негативні політичні дивіденди за рік до парламентських виборів. І якщо сьогодні його важливість все ж таки розглядається крізь призму радянської історії, то майбутні покоління дадуть йому належну оцінку вже з точки зору історії незалежної Української держави.

Олександр ГЛУЩЕНКО , керівник ІА «Все про ТБ та радіо»:

— Відзначили 9 Травня День Перемоги. Читав у інтернеті про помпезні святкування в Москві. Хочу відзначити, що досить багато негативних відгуків. Сумно, адже ця Перемога дісталася нам дуже важко. Для мене поки ще залишається загадкою, чому ніяк не можуть примиритися воїни УПА та Радянської армії. По суті, всі боролися за одне й те саме: за незалежність і справедливість. І, вважаю, ми нікого не маємо права засуджувати. Найсумніше те, що з року в рік ветеранів, учасників бойових дій стає дедалі менше. А хто залишився — це в основному люди, яким уже за 80. Хотілося б, щоб хоч країна гідно про них потурбувалася. На них же просто боляче дивитися: наші ветерани не живуть, а намагаються вижити. Добре, що з кожним днем відкриваються дедалі нові й нові факти в історії війни, зокрема, й кількість загиблих людей, про що раніше мовчали.

Хороше — це плідна підготовка до «Євробачення». Адже це буде ще одне відкриття України Європі. Оскільки в столиці очікується багато гостей, то ми маємо представити Київ як візитку нашої країни та всього народу. Очікується наплив туристів. Тому, гадаю, деякі люди вперше відкриють для себе таку країну, як Україна. І це радує.

У середу побував на Трухановому острові. Протягом кількох тижнів було багато критики щодо розміщення там наметового містечка. Дуже хвилювалися зелені. Мене, наприклад, раніше це місце не приваблювало. Адже порівняно з Гідропарком, у цьому забутому місці не було жодної інфраструктури. А зараз острів облагороджують. Я бачив наметове містечко — все дуже культурно. Ставляться намети, душові кабіни, монтується сцена... У Києві не так багато готелів, які зможуть прийняти всіх бажаючих потрапити на Євробачення. Тому Труханів острів рятує Київ від недостачі житла. Радує, що там планується дуже багато культурних заходів. І, гадаю, є велика різниця в тому, чи дивитися трансляцію конкурсу на Хрещатику, чи на Трухановому острові, де красива природа: ліс, Дніпро поряд. Тепер там стало затишно і красиво. Навіть міст пофарбували, асфальт поклали, траву посіяли! Якби не це наметове містечко, то невідомо, скільки б ще років на Труханів острів ніхто не звертав уваги. А тепер буде ще одне достойне місце проведення дозвілля не на асфальті, а на природі.

Олександр ВИННИКОВ , юридичний радник Мережі громадянської дії в Україні:

— Глобальні урочистості з приводу 60-річчя закінчення Другої світової війни в Європі знову привернули увагу до участі українського народу в цій війні та потреби внутрішнього примирення. Вважаю дуже позитивним, що Президент Ющенко не лише звертається із закликами до примирення ветеранів Радянської армії та Української повстанської армії, а й дає конкретні доручення, як-от поновлення діяльності урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. Адже до чого призводять «фігури недомовлення» щодо цієї дражливої історичної теми і до якого протистояння вони можуть, зрештою, призвести, ми всі побачили на минулих президентських виборах.

Це саме можна помітити і в численних, ніби не пов’язаних між собою проблемах: від внутрішніх суперечок, скажімо, про права на землю в Криму до міжнародно-правових подій, пов’язаних з остаточним врегулюванням кордонів із Румунією та співпраці з Польщею. Питання участі українців у Другій світовій війні буде не тільки використовуватися політичними силами на парламентських виборах, воно надзвичайно серйозно впливатиме й на контекст євроатлантичної інтеграції країни.

Взагалі виглядає, що для української державності роль гоголівської «Шинелі» досі відіграє пакт Молотова — Ріббентропа, і ми як громадяни не маємо морального права знову задовольнятися лише зовнішніми тлумаченнями подій, пов’язаних з участю українців у Другій світовій війні. Принаймні, для себе маємо поставити крапки над «і», щоб не опинитися знову по різні боки чи в розділеному домі.

Негативно те, що деякі політики намагаються знову підважити це питання, мовляв, і через 60 років примирення не на часі, і надавати ветеранам рівний статус зарано. А коли буде не рано? Хочу нагадати, що в статті 6 закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасниками бойових дій з наданням відповідного статусу уже визнано й вояків УПА — які не вчинили злочинів проти миру та людства та реабілітовані згідно з законами України. І взагалі — час українським політикам усвідомити, що «не наші» не обов’язково означає «військові злочинці», та уважніше читати законопроекти, за які вони голосують.