Що розповіла моя бабуся

...українському народові впродовж знаної історії довелось «проковтнути» чимало чого лихого. Поки що не знайдено терезів, за допомогою яких можна було б виважити його вартість. Незаперечно те, що при швидкоплинному житті приходить нове покоління з порівняно іншими потребами й можливостями. Отож нам, 70-річним за віком, є можливість згадати перекази своїх дідусів та бабусь про бувальщину на українських теренах після революційних потрясінь 1917—1920 років.

Так, моя бабуся на прізвисько Кулиха (справжнє ім’я Анна Починок) передала мені розповідь частки свого життя-буття. Вона й думки не припускалась, що через пів століття онука буде робити спробу щодо аналізу бачених і пережитих подій. Прикладом є с. Кривець у Черкаській області, у якому у 1910 р. було 330 дворів, де проживало 811 чоловік і 831 жінка. В селі була церква, датована 1768 роком побудови, церковно-приходська школа, водяний млин і вітряк.

Зрозуміло, що під час припливу більшовицької хмари в ці краї, власне до сіл Харківка, Кривець, розпочалась активна агітація серед мешканців цих сіл вступати до лав партії комуністів-більшовиків. Отож дехто долучився під таке крило. З етичних міркувань не будемо називати їхні прізвища. Але факти стверджують, що така особа вже відлучалась від родини, тобто вона уникала різних святкувань (Різдва, Великодня, Покрови), проходила повз церкву, яка діяла в с. Кривець.

Під керівництвом більшовиків вони покірно виконували вказівки влади, — так підтверджують факти. Коли родич комуністичної обробки нишпорив на городі у свого родича, шукаючи чи бува там не сховане зерно (1933). Голодомор забрав не менш ніж 765 мешканців села. Про 1933 р. я, наприклад, знав ще з дитинства завдяки свідкам тих трагічних подій. Так, в с. Кривець щоранку їздовий Фролов підводою збирав трупи односельчан та відвозив їх на цвинтар до загальної ями. Одного разу, прихопивши опухлу дівчинку Катю Рудюк, яка ще не втратила свідомість, промовив до неї, що, мовляв, я завтра не буду за тобою заїздити. Катруся, зібравшись з силами, вибралась з ями і під вечір прийшла додому. Мати й сусіди очманіли... Трагічним було подальше її життя. Вона ходила селом і розповідала про фактичні сторінки будівництва «розвинутого соціалізму».

Водночас окрема когорта хвалила Й.В.Сталіна за організацію посадок полезахисних лісосмуг, не кажучи про спорудження «Дніпрогесу» на Дніпрі в Запоріжжі за планом ГОЕЛРО (1927—1932), а поблизу с.     Кривець була споруджена Буцька електростанція. У той же час функціонував знецінений трудодень для працівників колгоспної системи.

У 1937 році активісти комуністичного спрямування скидали хрест та баню із церкви у с. Кривець, а дід Каленик, проходячи повз, дозволив собі запитати: «Хлопці, це ви розбираєте святиню, а коли ж будете її будувать?». Тієї ж ночі діда Каленика повезли кудись назавжди.

Потужна репресивна молотарка своїми розмахами захопила й с. Кривець. Так, із 14 репресованих повернувся лише Пилип Безшийко. Звинувачення були різного характеру: скажімо, Григорія Чорнолюка, Івана Штельмаха, Антона Царука звинувачували у тому, що вони іноземні агенти, бо були вихідці із Західної України, а Івана Демиденка репресували за те, що любив співати українські народні пісні.

Підтвердженням тих чи інших злочинів проти «союзу нерушимих республік» упродовж 1937—1938 років служили доноси за підписами трьох осіб. Так, мій батько, Рудюк Хома Васильович за таким доносом потрапив до Уманської в’язниці, де силовими засобами служителі «країни Рад» примушували його зізнатись у приписаному злочині. Проте батько відповів твердо, що «ви можете мене вбити або знищити, а я ніякої вини не маю і підписуватись у зізнанні приписаного мені злочину відмовляюсь». В результаті скаліченого батька відпустили додому, а трьох односельчан які не стерпівши мук, підписались, відправили на каторгу.

При поверненні до рідного села після катувань, пережитих в Уманській в’язниці, до нього звернувся сільський голова Буханистий, який залишив по собі згадку вкрай жорстокої особи, адже він робив засідки, — за жменю зерна чи торбину незбираних колосків чи піднятого загубленого буряка суворо карали, судили. По неділях цей голова робив засідки біля дороги на Буки і в разі, якщо хто з мешканців посмів іти на базар, він завертав на роботу, карав штрафами, погрожував в’язницею.

Згаданий голова села Буханистий велів, щоб батько прийшов на сільський схід та й розповів про те, що, мовляв, задарма людей не беруть. Ось він, батько, не винен, то його відпустили. Цим ставилось завдання спростувати думку селян, що задарма не арештовують.

Уже у 1950 році, тяжко хворий Хома Васильович попросив колгоспного бригадира, який щоденно обходив домоволодіння, вимагаючи йти на роботу, поголити його, оскільки він уже був не в змозі самостійно це здійснити. Так, бригадир Карпо на прізвисько Курка звернувся до батька, щоб той перед смертю назвав прізвища тих трьох осіб, що підписали звинувачення у скоєному злочині. При цьому батько відповів, що «я дійсно помираю, але не скажу, хто поставив підписи», мотивуючи тим, що у нього є діти і є діти тих, хто поставив підписи з тією метою, щоб «мої діти не дивились на них зі злобою й образою», розуміючи що діти не винні у розмаху страхіття отієї молотарки...

Саме сьогоднішній непростий для держави час потребує від нас, виборців, державних чиновників, діячів науки, культури та всіх патріотично налаштованих фахівців конкретних зусиль, щоб оцінити належним чином уроки життя нашого волелюбного народу на чолі з новообраним керівництвом України, при здоровому глузді засіяти прогресивне мислення для втілення в життя цивілізованого поступу до ефективного результату.