Що здатне об'єднати українцiв?

Пам'ятаєте, як починається казка Г.Х.Андерсена «Снігова королева»? Один злющий-презлющий троль, «просто кажучи, диявол», змайстрував таке собі чарівне дзеркало, в якому все добре і прекрасне зменшувалося, а все погане і потворне «здавалося ще гіршим».

Здається, саме такого роду дзеркало було розбите над нашою країною в жовтні 1917 року. І досі з наших очей та сердець ніяк не вимиються слізьми покаяння чи милосердя його зловісні уламки...

Судіть самі. 1991 року Україна нарешті отримує шанс здобути незалежність. Для всіх народів світу, навіть найменших за чисельністю, незалежність — то прекрасна ідея. А як сприйняли цей «подарунок долі» ми? Обережненько вписали в бюлетені для голосування поруч зі словом «самостійна» оте компромісне «у складі...». І досі багато хто говорить, що якби не та приписочка, то він би був «проти».

Отож чому тоді для багатьох людей ідея незалежності виглядала потворною? Насамперед, звичайно, через міцно вбиті в наші голови міфи про велич СРСР, «дружбу народів», відсутність міжнаціональних конфліктів... І досі нам здається, що при СРСР «не було б ні Чечні, ні Карабаху». Не розуміємо, що ці конфлікти мають глибоке історичне та економічне коріння, що там завжди тлів вогник невдоволення, і рано чи пізно він неодмінно перетворився б у велике багаття. Історичний досвід доводить, що рано чи пізно всі «надвеликі» імперії розпадаються.

Нас же виховували в постійній відразі до націоналістів, «бандерівців». Пам'ятаю, ще з молодшого шкільного віку була твердо переконана, що «бандерівці» — то звірі в людській подобі, які мешкають десь у лісах Західної України, риють собі «вовчі ями» і неодмінно нас усіх уб'ють, якщо їх звідти випустять мужні радянські солдати! Лише в старших класах, відповідаючи на «п'ятірку» звично завчений параграф із підручника історії, стала замислюватися — а чому ці люди ховаються по схоронах, якщо навкруги — таке прекрасне життя?

Наша біда в тому, що люди не попрацювали над тим, щоб знайти справжню відповідь у нових підручниках з історії. Ми ж наче й чули про переодягнених «оунівцями» радянських бійців, які теж убивали молодих вчительок, чули про те, що «бандерівці» теж німців били і навіть, бувало, нашим допомагали... Чули, та не засвоїли нові правдиві істини в кров, у душу, не відчули, що Західна Україна — то теж «плоть од плоті нашої», хоч би якою вона була. Зате міцно в'їлася нам звичка збільшувати все до гіперболічних розмірів.

Зовсім недавно одна моя колега сказала, що ми б і нічого, так вони ж... Що ж, цілком згодна, що «вони» ще ставляться до нас без великої поваги. Та чим, запитати б, ми ту повагу в них заробили? Ламаною, суржиковою українською мовою, якою розмовляємо, приїжджаючи до Львова чи Ужгорода? Найбільш уживаною російською на вулицях Харкова чи Києва? Відсутністю елементарної культури поведінки в громадських місцях чи смітниками на вулицях наших міст?

Своєрідна інертність мислення нації, пасивність — ось причини того, що не спрацювала українська національна ідея.

За часів СРСР нас привчили до думки, що держава завжди про нас піклується, що все в нас «гарантовано» й «забезпечено», жодні непередбачуваності на зразок невиплат зарплат чи банкрутства банків неможливі. І справді, КПРС тоді хоч і «сама жила», та й людям «жити давала», тобто забезпечувала кожному якийсь мінімальний прожитковий мінімум. Досі ще можна почути від людей про квартири, які «тоді давали», та про те, що «люди вже було автомобілі почали купувати». Нікому не спадає на думку, що на Заході люди теж, начебто, не на вулицях живуть і на автомобіль можуть не за 5 — 10 років грошей назбирати, а за кілька місяців роботи. Ніхто не думає про якість тих квартир, що «давали», бо ж зводилися вони державою, а не робітниками приватної будівельної фірми, які б зробили це набагато краще, знаючи, що над ними «нависають» конкуренти.

Вважаю, що на «лівих» і «правих» нас роз'єднують саме такі «світлі» ностальгічні спогади, масова політекономічна безграмотність, незнання життя інших країн, бо й досі Україна — закрита країна як для наших, так і для іноземних туристів. Ми не їдемо подивитися Європу через злидні, вони не їдуть до нас через брак якісних доріг та високого рівня сервісу. Хіба що на заробітки хтось поїде та розповість, наскільки там, де ніколи не було «лівих», вищий рівень життя.

Без віри — здорової, осмисленої віри у свої сили та в достойного лідера — не розбудовувалася ще ні одна держава світу. Вона об'єднує людей у єдиному пориві змінити своє життя на краще і виховує, здається, давно забуте нами почуття сорому за розкрадання держави.

Якось мене дуже здивувала реакція одного громадянина США на нашого «Тараса Бульбу» М.Гоголя. Американець дивувався, чому поведінка Остапа, Тарасового сина, який не видавав товаришів по крадіжці яблук, подається нашим учням як приклад для наслідування. Чому в нашій школі виховується презирливе ставлення до «ябед», які доповідають учителю про списане кимось домашнє завдання?

Якщо вдуматися, то й справді в нас — якесь неправильне, знову таки, мов у тому чортовому дзеркалі, викривлене поняття дружби. Хіба ж справжній друг захоче для друга неуцтва, заснованого на постійних списуваннях чи раннього паління або пияцтва у шкільних туалетах, хіба ж справжній друг буде спокійно дивитися, як товариш звикає до наркотиків, і не покличе на допомогу інших?

«Доносячи про списування, ми захищаємо нашу державу», — сказав згаданий мною американець. І справді — хіба можуть побудувати сильну державу «трієчники», котрі звикли до того, що якась «добра» душа все зробить за них? Хіба можна побудувати правову державу, прикриваючи злодіїв?

Звиклі до того, що все зроблять за нас і для нас, ми стали чекати «автоматичних» благ від незалежності та ринку. І не зрозуміли, що проголошене на папері — це ще не значить зроблене. Що не розчаровуватися сьогодні треба в тому, чого в нас так ще й не було, а боротися за справжню незалежність і цивілізовані ринкові відносини, які є не самоціллю, а засобом для розвитку держави.

І останнє. Пам'ятаєте, яка пісенька проходить лейтмотивом через «Снігову королеву» Андерсена? Діти, вийшовши із царства холоду, співають псалом: «Розы цветут, красота, красота / Скоро узрим мы младенца Христа...». Віра й любов допомогли їм зустрітися, подолати всі перешкоди. Та про це забувають дорослі люди, викрикуючи: «Як можна пробачити!». Власне, хто з нас правильно розуміє оте Біблійне: «Підстав другу щоку»? Хто розуміє, що це зовсім не означає — здатися злу. Недобру людину треба зупинити. Але водночас треба їй пробачити як найнещаснішій істоті на землі, бо вона вже ніколи не відчує найбільшого, як на мене, щастя — відчуття чистоти власної совісті та любові до людей.

Завжди, у всі часи, людей по-справжньому єднали лише світлі почуття такі, як віра і любов, патріотизм та милосердя.

Надія МАРЧУК,
учитель зарубіжної літератури та англійської мови
Срібне, Чернігівська обл.