Шукати проблему в собі

Тим, кому дорога Україна, зараз легше всього впасти у розпач — ось влада веде нас під російський протекторат. Але це означає — змиритися. Значно важче зберегти стійкість і надію. Проте потрібно. І найперше необхідно знайти своє місце в боротьбі за нашу країну, за демократію і свободу. «Ніколи не схочемо стати частиною «вищого» етносу», — говорять одні житомиряни. Не сприймають георгієвську стрічку інші. А скульптор вірить в незнищенність життя і створює пам’ятники.

Юрій УЩАПОВСЬКИЙ, голова президії Житомирського обласного об’єднання Спілки економістів України:

— Події у державі нагадують театр абсурду. Україна святкує перемогу над фашизмом за московським сценарієм у радянських традиціях. Росія прагне приватизувати перемогу подібно до приватизації економічних об’єктів на українській землі. Неначе не мій дідусь, українець Григорій Ковтуненко, як мільйони українців, поліг у цій жахливій Другій світовій війні. Що б вони робили без цих українців, які щедро скропили власною кров’ю поля битв? Інколи запитуєш себе: чи справді перемогли фашизм, коли через 65 років окремі міністри чинного уряду, бажаючи сподобатись Кремлю, вперто, у стилі керманичів третього рейху, наголошують на неповноцінності української нації, її мови, культури? Серед представників нової влади відбувається своєрідне змагання, — хто дошкульніше принизить українство. Можливо, такими діями вони прагнуть компенсувати брак власної людської гідності? І що тоді робити з нами, українцями? Якісь ми справді нерозумні: бач, не хочемо належати до російського «вищого» етносу. Майте на увазі: ніколи не схочемо. Панове коаліціянти, чи не хотіли б ви чогось на зразок резервацій або ГУЛАГів для українців десь на околиці Києва? Не дивно, що об’єктом поклоніння у новоствореної коаліції стає ідол тоталітаризму і кровожерливий сатрап Сталін. Тепер безбатченки збираються писати нам нашу історію. Боже, яким прозорливим є Тарас Шевченко! А де гарант Конституції? Невже він забув, що має бути Президентом всієї України, а не лише донбаського регіону? Чи, може, ми й справді, за словами Юрія Щербака, вже живемо в російському протектораті, а не в українській державі?

А що доброго? Весна. Цвітуть каштани. Згадую Ліну Костенко:

Володимир ПІНЬКОВСЬКИЙ, голова Житомирського обласного національно-культурного товариства «Відергебурт», голова Всеукраїнської міжнародної організації Товариство німців «Відергебурт»:

— Пройшов День Перемоги. Я особисто віддаю шану людям, які перемогли фашизм, але не поділяю того героїчного пафосу, який останніми роками створюється навколо цієї події. Вона означає третю хвилю героїзації перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні. Перша була за часів Микити Хрущова, друга — Леоніда Брежнєва (нинішнє покоління пам’ятає пропагандистську кампанію навколо його книжок «Мала земля», «Відродження», «Цілина»), а сучасна — організована нинішнім керівництвом Росії. Цар Пірр, отримавши перемогу над своїми ворогами, не став її святкувати, тому що його втрати були в декілька разів більшими, ніж втрати переможених. Подібна ситуація склалася для Радянського Союзу і в Другій світовій війні. Чисельність загиблих німців склала від 6-ти до 8-ми мільйонів чоловік, причому частина з них загинула на Західному фронті. А втрати Радянського Союзу, за різними оцінками, були 20—30 млн. чоловік, а може й більше. Тільки українців у тій війні загинуло приблизно стільки ж, скільки всього німців. Тому надмірна героїзація тих подій є недоречною. Звісно, потрібно віддати належне пам’яті людей, які загинули, які перемогли, вшановувати переможців — тих, хто загинув, і хто залишився живим. На жаль, останніми роками в цей день, і не тільки, нам нав’язують непритаманні Україні цінності й символіку, насамперед маю на увазі георгієвську стрічку. Це є спробою повернути нас до цінностей радянських часів, в зону впливу вже не радянської держави, а Російської Федерації. 9 травня я йшов у святковій колоні з іншими житомирянами, одна жіночка намагалася прикріпити мені до лацкана піджака георгієвську стрічку, але я категорично відмовився — чим викликав у цієї пані негативні емоції. У цей же день я за святковим столом (поставили його у садочку) відзначав свято. Один літній чоловік сказав: «Чокатися» не треба, давайте просто згадаємо загиблих». Я потім говорив з ним — він у роки війни був підлітком, а після війни потрапив служити у радянське військо на території колишньої Німецької Демократичної Республіки. Так він сказав, що вже тоді вони жили так, як ми живемо зараз. (Німці швидко відбудували свою країну, вирішили проблеми з постачанням харчів, забезпечення більш-менш нормального рівня життя).

Добре, що ми поважаємо переможців у тій війні, кладемо квіти до пам’ятників, могил тих, хто не повернувся. Це повинно унеможливити повернення до тоталітарного режиму в нашій країні.

Віталій РОЖИК, скульптор, м. Коростишів:

— З точки зору митця, світ прекрасний, життя прекрасне. Я це сприймаю з любов’ю і ставлюся з величезною повагою до людських думок і почуттів, до кожного прояву живої природи, до звірів, до птахів. І кожного дня у мене є для того нагода. У ці дні мене найбільше захопив солов’їний спів — будиночок мій біля парку, і солов’ї так заливаються, що зачаровуєшся.

За Віктора Януковича я не голосував, але прийняв його як Президента країни, як даність. І я сприймаю всі події як закономірні. Якщо щось не подобається, треба шукати проблему в собі, і знову виходити на рівень почуття, що життя прекрасне і не закінчується, зрозуміти, що душа завжди буде, що після цього життя буде інше життя.

А у нинішню суботу в селищі Білогородці під Києвом буде відкритий пам’ятник Тарасу Шевченку, який я створив із граніту. В повний зріст, загальна висота більше двох метрів. Над ним (з перервами) я працював близько року, і це була непроста робота.