Сіра політика
Немає в зоні сірої політики дерев-велетнів, не пробиваються до світла зухвалі пагонці. Й світло в кінці тунелю якесь сіре. Це тому, що тунель роздвоюється. Один його рукав прогинається в східному напрямку, другий повертає на захід. Роздвоєння вбиває світло. Воно слугує антифільтром, поглинаючи промені світла й розпорошуючи в усі сторони тьмяне мерехтіння сірості. В ньому розчиняється навіть королівство кривих дзеркал, тому що немає відображення, а є продовження сірого в сірому. Сіра опозиція — продовження сірої влади. Сіра влада — продовження сірого вибору.
Роздвоюючись, державний чиновник думає, що він широко розпрямляє крила, немов орел, а насправді бундючиться горобцем, очолюючи незліченну кількість комітетів, комісій і рад, займаючи безліч посад, але все марно, тому що цей птах не того польоту, від нього саме лише цвірінькання та борсання в калюжі. А яка користь від усіх новоспечених держрад, комітетів, центрів і інших фігових листків бюрократизації? Ніякої, сама лише імітація бурхливої діяльності й витрата грошей платників податків.
Класик російської літератури написав відому п’єсу «Гроза», а відомий критик — статтю «Промінь світла в темному царстві». У нашому політикумі добре знають, як цей промінь світла нейтралізувати з допомогою сірого «піару». Такого сірого, що до виборів не розвієш, а після вже пізно буде. Але той, хто замішує густий туман сірої політики, ризикує й сам у ньому заблукати. Схоже на те, що жоден провладний кандидат або «наступник» не знайде дороги на президентський Олімп. Фахівці «туманних технологій» не знають, як погасити найвищий і найстійкiший політичний рейтинг. Їм невтямки, що його феномен подібен до міражу в пустелі. Тривале споглядання сірого простору рано чи пізно приводить до колективного творчого екстазу, коли масова свідомість малює на сірому тлі сірими ж фарбами «месія» і бачить над його головою золотавий німб всесвітньої справедливості. І хоч би що «месія» говорив і робив, колективний художник не відмовиться від свого твору. Його співавтор — партія влади також періодично заявляє про свої авторські права, намагаючись повернути «блудного сина» в свою парламентську більшість. При цьому всі чомусь забувають, що блок Віктора Ющенка «Наша Україна» програв вибори там, де з ним конкурували сильні суперники, де справа була не частиною передвиборного слогану, а реальним життям. Але у нас мов вогню бояться сильних політиків. Якби в спорті так затирали в тінь рекордсменів, то на п’єдестал пошани сходили б кволі або опастисті «переможці» як еталон фізичної досконалості.
Різноцвiття — вінець вирощування, властивість сіростi — поглинання. Апетити орачів законодавчої ниви часом нагадують політичну булімію. Ніхто ще не починав по-справжньому роботу над політичною реформою, але багато хто вже готовий зірвати її плоди і скласти у свій неосяжний «споживчий кошик». Одним депутатам потрібна парламентська республіка для того, щоб зручніше було лобіювати свої бізнесові справи — сформувавши Кабмін, зневажити його у своїх інтересах. Не важко уявити «велике переселення» парламентського народу в будівлю уряду, настирливих ходоків його кабінетами. Другим парламентаріям, навпаки, ближче до серця президентська форма правління, оскільки лідер їхньої фракції поки має найбільші шанси бути обраним президентом. Треті ж бачать в парламентській республіці засіб обмежити майбутню владу, нинішнього носія найвищого рейтингу. Все це схоже на спробу звести будівлю не з підмурівка, а з даху, спробу, приречену на невдачу. Дах поїде.
Чому кажуть, що нудьга зелена? Нудьга — сіра. Сірий колір не радує, його немає у веселці, зате більш ніж треба в багнюці розбитих доріг і на території випаленої землі. Депутат з фракції «Наша Україна» закликає США до початку воєнних дій в Іраку. Звучить шокуюче й додає ще одного штриха до картини сірої політики: парламентарій, що називає себе демократом, пропагує війну. А збирач «усіх демократичних сил» країни В. Ющенко навіть перетнув океан, щоб під час зустрічей на досить високому рівні обговорити, як облаштувати демократичні вибори президента в Україні. Як при цьому співвіднести підготовку до військової агресії з еталоном демократії ні В. Ющенко, ні його соратники не пояснюють.
З кожним днем усе більше військових сил стягують США до Перської затоки. Війна — це професійне вбивство. З урахуванням рівня технічного розвитку — високопрофесійне вбивство. Тому професіоналізм ніколи не врятує свiт. Пропагандистська підготовка США до війни в Іраку нагадує радянську ідеологію і пропаганду при Брежнєві й Суслові. Військовим відводиться роль «творців історії» («воїнів-інтернаціоналістів») у благородній справі повалення «диктаторського (антинародного) режиму» в Іраку (Афганістані). СРСР розгорнув пропаганду серед населення після таємного вторгнення в Афганістан. На відміну від повної залежності радянських ЗМІ від держави для пропаганди війни, в США вдаються до послуг «жовтого диявола», точніше, «зеленого». Уряди країн першої хвилі вступу в євроатлантичні структури всупереч думці своїх громадян змушені лицемірно підтримувати США. Безпідставно звинувативши Україну в продажу «Кольчуг» Іраку, замість того, щоб вибачитися перед країною, яку вони принизили, офіційні кола США «відклали справу в довгий ящик». Очевидно, до більш вдалого для них моменту. Наші демократи називають критику політики США «антиамериканською істерією», а будь-які вигадки про Україну — критикою. Так, байки Ю. Тимошенко про нібито перекидання «Кольчуг», яких бракувало, з Білорусі в Україну не викликали у патріотів «НУ» протесту й не завадили співпраці з БЮТ. А в березні ніщо не завадить демократам протестувати проти «антинародного режиму» разом з компартією, лідер якої на парламентських слуханнях назвав голодомор 1932—1933 рр. в Україні стихійним лихом.
Чому говорять, що нудьга — зелена?
