Схаменiться!

1838 року в знаменитому вірші «До Основ’яненка», написаному під враженням від праці останнього про заснування Чорноморського війська на Кубані, Т. Шевченко писав про його засновника: «Наш завзятий Головатий не вмре, не загине».   Щоправда, в опублікованому варіанті в «Кобзарі» перші три слова за порадою редактора П. Куліша замінено ширшим поняттям — «Наша пісня, наша дума». Відома хвилююча дружба між Кобзарем і наказним отаманом Чорноморського війська Я. Кухаренком, який листувався із засланим поетом, підтримував його матеріально та морально, написав українську виставу «Чорноморський побит на Кубані», на основі якої М. Лисенко створив оперу «Чорноморці».

Світлою сторінкою порозуміння між українцями в роки Першої світової війни, які воювали в арміях ворогуючих між собою Російської та Австро-Угорської імперій, було організоване братання між вояками першої в особі українських кубанців та другої — в особі галицьких українців. Ця ініціатива, що була витвором прозрілих українців, стала прикладом для братання вояків інших національностей. Утім, пізніше більшовицька пропаганда, зокрема відомий совєтський публіцист О. Ярославський в «Історії громадянської війни», грубо фальсифікувала факти, приписавши витвір братерства українців т. зв. більшовицькій пропаганді. Після розвалу Російської імперії пам’ятні зусилля до єдності з Українською Народною Республікою кубанських керівників Рябовола (підступно вбитого російськими шовіністами) та Бича, а також наведені в спогадах А. Денікіна факти відмови кубанських частин, які опинилися в складі Добровольчої армії, воювати проти єдиновірних братів-українців з армії УНР.

Українці з Кубані розділили гірку долю з українцями УРСР під час сталінського геноциду українського народу, коли проводилося масове розкозачення, нищення голодом, навіть заміна назв окремих станиць та заселення їх прибульцями з Росії, ліквідація українських шкіл та осередків культури, заборона навіть записуватися українцями. Проте російським шовіністам не вдалося викорінити історичну пам’ять народу, були випадки через цензурний недогляд публікації у фольклорних збірниках відомої пісні «Вже двісті літ минає, як козак в неволі у ярмі, під московським караулом у тюрмі...», що стало одкровенням для українців з УРСР.

На світлому тлі родинних взаємин українців по різні боки штучних кордонів особливо жалюгідними виглядають зусилля ворожих сил розсварити братів, що виявилось у мобілізації самоскидів із Краснодарського краю за допомогою сусідніх адміністративних одиниць півдня Росії для засипки морського берега в районі українського острова Тузли, з метою його розмиву та розширення російської частини Керченської протоки. Та особливо незрозумілими є поява в Криму людей у кубанках (ніяк не хочеться вірити, що це потомки оспіваних Т. Шевченком славних запорожців), що беруть найактивнішу участь у захопленні кремлівськими правителями споконвіку українського Криму.

Оспіване Т. Шевченком славне українське козацтво вдруге панувало на Чорному морі в XVI—XVII століттях, коли запорожці під керівництвом гетьманів С. Кішки та П. Сагайдачного брали штурмом турецькі фортеці, — Трапезунд, Синоп (до речі, взяття Синопа П. Сагайдачним відбулося за 250 років до однойменної перемоги над турецьким флотом адмірала Нахімова), Стамбул, Варну, Кафу (Феодосія). А гетьман Дорошенко через степовий Крим своїм звитяжним військом досяг Бахчисараю. У відомому тодішньому семимовному словнику мов причорноморських країв поряд з румунською, болгарською, турецькою, грецькою, вірменською, грузинською зайняла своє законне місце й українська мова (і ніякого «могучого язика»). 

Пригадаймо, що при відвоюванні Причорномор’я такі фортеці, як Ізмаїл, Очаків, Хаджибей брали, в основному, запорожці, хоча їхні звитяги приписувались Петру Першому, Потьомкіну, Суворову, Ушакову як керівникам військових кампаній. А за багаторічну звитяжну службу з відвоювання Причорномор’я останнього кошового Запорізької Січі П. Калнишевського цариця Катерина запроторила на Соловки.

Не забуваймо, що Чорноморський флот Росії рекрутувався здебільшого з українців, серед яскравих представників якого були матрос Кошка (Кішка), революційний матрос Матюшенко. Зважаючи на переважно український склад чорноморців, після Лютневої революції адмірал Колчак українізував його (як на суші це зробив із сухопутнім корпусом майбутній гетьман П. Скоропадський), дозволив підняти український Державний Прапор. Виступаючи перед чорноморцями, вибачався, що не говорить українською мовою, називав чорноморців-українців найкращими моряками у світі. Знаменно, що дружина адмірала очолила севастопольську міську організацію українок, що з Севастополем тісно пов’язана діяльність Л. Мацієвича,одного з найвідоміших українських інженерів та громадських діячів, автора проектів багатьох кораблів, підводних човнів, першого у світі авіаносця, видатного летуна.

І як прикро усвідомлювати, що флагманський корабель українських Військово-Морських сил «Сагайдачний» (вдумаймося хоча б у це славетне прізвище) після успішного патрулювання біля сомалійських берегів по боротьбі з піратами не впускають до рідної кримської бухти кремлівські пірати і що в союзі з ними — не хочеться вірити — виступають... нащадки запорожців; що під час святкування 200-річчя Т. Шевченка прихильників всесвітнього генія розганяють і травмують російські шовіністи.

Звертаюся до сучасних кубанців — нащадків оспіваних Шевченком славних запорожців — зі словами: «Схаменіться!» Пригадайте, що сто років тому ваші предки на весь світ прославилися як ініціатори братання ворогуючих армій, не осоромте імені потомків Чепіги, Головатого, Кухаренка, Рябовола та інших славних імен, не допускайте загарбання великої волелюбної матері-України! Хай буде для вас прикладом подвиг Небесної Сотні, що полягла за волю України, що постає на розвалі останньої колоніальної імперії, за цивілізований шлях розвитку Росії, за єдину демократичну Європу! Не залишайтеся байдужими, заступіть дорогу розгулові кремлівських прогнилих неоколоніалістських сил.