Слуги народу, яким не так легко наблизитися до нього
У своїх роздумах «Чому народні депутати не відповідають запитам суспільства» («День» за 5 липня) постійний автор газети Олександр Громов детально проаналізував причини, які призвели до того, що наші парламентарі відірвалися від свого народу і не виправдовують його сподівань (а це дійсно так). Дана проблема залишається дуже болючою для суспільства. Ми і сьогодні бачимо, як парламентарі вперто продовжують вести міжфракційну війну, яка вже до краю набридла людям. Дуже гальмується законодавчий процес — і це перед новими викликами, які чекають на Україну. Особливо пересічних громадян турбує, наскільки довго триватимуть інфляційні процеси, доки підвищуватимуться ціни на продукти, чи перезимують люди, коли значно підвищаться ціни на газ, а відтак на комунальні послуги і на все інше.
У Верховній Раді України засідає більшість багатих і дуже багатих людей. Вони пройшли за списками політичних партій, виклавши за місця у ній гроші із семизначними цифрами. Значна частина нардепів, як правило, успішно ведуть і великий бізнес. Тільки у багатьох випадках він зареєстрований на членів родин або близьких родичів. А лобіювання у Верховній Раді відбувається лише інтересів олігархів. У цьому народні депутати мають великий досвід. Усе це також дає їм і неабиякі матеріальні «дивіденди», про що не раз писала преса, розповідалося з екранів телевізорів. Та інакше і бути не може в країні, де все пронизано корупцією. Тож цілком можна собі дозволити розкішне життя, відповідно до свого високого соціального статусу вдягатися і їздити на розкішних автомобілях «захмарної» вартості. Зрештою, владу відділити від бізнесу, про що так часто полюбляють на хвилі чергового популізму говорити наші політики, вкрай важко, якщо це взагалі в Україні можливо.
У Верховній Раді України VI скликання більшість складають багаті й дуже багаті люди. Звісно, що, перебуваючи у владі, вони всіма силами будуть надійно захищати і примножувати свій капітал. Й до цього часу не вдається зробити надійний заслін подальшому проникненню корупції у владу, що дуже підриває авторитет української влади як усередині країни, так і за її межами.
Та чи погодяться щиро народні депутати від великого бізнесу, які пройшли до парламенту за списками різних партій і виборчих блоків, на нові правила політичної гри, на те, щоб поступитися своїм впливом на фінансові потоки країни? Як на мене, питання це не риторичне.
Пригадую, якось в одному з інтерв’ю відомий балакучий парламентар із тодішнього близького оточення Л.Кучми хвалився, що самі запонки на його сорочці коштують не одну тисячу американських доларів. Показували колись по телебаченню й фешенебельне помешкання цього депутата-скоробагатька, напічкане суцільним антикваріатом. Щоб усе це мати й жити «по-царски», треба добре «провертати» свій бізнес. В українських умовах це можливо. Не краде лише ледачий. Суспільство на тривалий час захворіло важкою «хворобою» здобування грошей у будь-який спосіб.
Про успішних українців вже писалося й говорилося немало. У багатьох випадках їхні величезні статки мають сумнівне походження. Інакше і бути не може у країні, де масштаби корупції та різних зловживань набрали всепоглинаючого характеру. А відтак олігархічно- кланові угропування, по суті, заволоділи національними багатствами. Це, вважайте, держава у державі. Тут є «свої» судді і прокурори, ЗМІ, аналітичні центри з потужними піар-технологіями.
Для досягнення мети, як мовиться, будь-які засоби згодяться. І це не приховують ті, хто перебуває у розбурханій стихії накопичення капіталу. Мені нещодавно розповідав зі смутком у голосі один із високоповажних служителів Феміди обласного рівня, який сповідує принципи непідкупності та суддівської честі, що в Україні дійсно біда: за всю свою історію вона ще не знала такого небувалого рівня корупції, яка дуже глибоко проникла у середовище тих, хто повинен безкомпромісно стояти на варті законів.
Вельми прикро й те, що занадто сите життя багатьох народних обранців і всіх тих, хто міцно сидить на владному олімпі, відбувається на тлі багатьох нерозв’язаних соціальних проблем, найбільшою із яких є бідність мільйонів українців і стрімке скорочення тривалості їхнього життя. По суті платна медицина багатьом в Україні стала недоступною. Тож не дивно, що вступ України до Євросоюзу прогнозують не раніше як через десять років. З таким високим рівнем бідності, соціальної незахищеності й корупції сюди не приймають.
Відповідальність державотворців за розвиток країни та її подальшу долю дуже велика. Та українське суспільство ще не виробило чітких критеріїв в оцінюванні їхньої моральної відповідальності перед народом. До Верховної Ради України потрапляють навіть особи, у яких не все гаразд із Законом. Корпоративні інтереси швидко зближують учасників політичних дійств, і вони, у першу чергу, переймаються власними інтересами — тому оздоровити важку атмосферу політичних чвар і протистоянь, яким український парламент відзначався в останні роки, буде не так легко.
Згідно соціологічних досліджень, понад 40% громадян України суб’єктивно відносять себе до людей з низькими статками. Зростаюча інфляція на ходу «з’їдає» ті підвищення пенсій, зарплат, стипендій, соціальних виплат, які були розрекламовані під час виборчих перегонів. Хіба це не парадокс нинішнього життя, що для того, аби зварити для пересічної родини борщ з м’ясом, треба мати в кишені хоча б 100, а то й більше гривень. Мінімальні ж зарплати і пенсії в Україні ще не дають можливості елементарно виживати, бо ціни на все зростають з кожним днем. Попереду нові значні підвищення цін буквально на все.
Більшість українських громадян, щоб якось вижити, утримати дітей, як мовиться, звести кінці з кінцями, змушені шукати кращу долю за кордоном. Туди за останні роки подалися майже сiм мільйонів співвітчизників. Такого масового виїзду заробітчан в новітній історії України ще не було.
Україна стала також країною контрастів. «Ожили» герої романів Ф.Достоєвського. Суспільство стало занадто криміналізованим. Віддаленими, а то й центральними вулицями міст стало небезпечно ходити у вечірній час. Пограбують, зґвалтують, поб’ють, а то й позбавлять життя. Такими прикладами часто рясніє кримінальна хроніка у ЗМІ. Особливою жорстокістю стали відрізнятися злочини підлітків. Небувалого поширення набули в Україні також пияцтво, наркоманія, якi доводять до морально-психологічної деградації сотні тисяч людей. А по захворюванням на ВІЛ-СНІД Україна стала лідером в Європі, що викликає велике занепокоєння і в ООН.
Від цього соціального «дна» сучасні українські багатії відгородилися високими мурами своїх вілл і котеджів. Багато які з них вже мають їх по кілька. У частині таких палаців живе лише одна охорона та прислуга. А тим часом ціни на помешкання у Києві та в в інших містах України невпинно зростають і є значно вищими, ніж у країнах Євросоюзу. Через це багато українських родин не можуть вирішити свої житлові проблеми. Один із експертів підрахував: якщо, скажімо, у Німеччині, щоб придбати гарне житло, треба попрацювати 5 років, то в Україні при нинішніх навіть середніх зарплатах пересічна людина може це зробити лише через десятки років.
Держава не завжди може втримати контроль за ситуацією. Некерований ринок призводить до того, що багаті стають ще багатшими, а бідні — біднішими. Причиною також є різке соціальне розшарування, яке призводить до люмпенізації суспільства. За такий стан держави відповідальність лежить і на народних обранцях. Під час виборчих кампаній вони багато обіцяють, проте проблем ніяк не меншає. Про це свідчать і опитування громадської думки. Так, напередодні дострокових виборів до Верховної Ради України понад 65% респондентів зазначили, що Україна розвивається не в тому напрямку, тобто громадяни незадоволені нинішньою ситуацією в державі, у них немає впевненості у завтрашньому дні.
Один із мудрих якось сказав, що народ має таку владу, на яку заслуговує. Тож поки що доводиться погодитися із таким твердженням, бо справжнього громадянського суспільства в Україні поки що не маємо, як і середнього класу, який би не куплявся на популістські обіцянки і більш прискіпливо аналізував виборчі програми тієї чи іншої політичної сили.
Можливо, має рацію Олександр Громов, який пише у своїй статті, що коли б у Верховній Раді України була представлена робітничо-селянська фракція, вона більше б переймалася створенням у державі середнього класу, бо виражала б його інтереси. А так ми маємо немало таких представників у парламенті, якi вболівають, перш за все, за власний бізнес і багатство свого близького оточення.
