Совість Росії

Максиміліана Волошина — відомого російського поета і художника — не потрібно особливо представляти, він добре знаний шанувальникам літератури як в Україні, так і в Росії.

Більшу частину свого життя Волошин провів у Криму. Тут, у Коктебелі, 1932 року він знайшов свій вічний спокій.

Для багатьох творів Волошина характерні роздуми над ходом історії, трагічними долями народів Криму, зокрема його корінного населення. Поет намагався оцінити й розгледіти їх майбутнє скрізь імлу історії, зрозуміти справжні мотиви «вершителів» великої політики. І завжди, хоч про що б вів мову Волошин, він залишався чесним і об’єктивним, він був і є — і тут немає ніякого перебільшення — совістю Росії.

* * *

Після цієї коротенької довідки повернімося до сьогоднішніх справ на Кримському півострові, зокрема — до тих, що уже який день не дають нам спокою. Ось низка питань, що завжди на кінчику язика, як тільки мова заходить про нинішні події в Криму:

— Чим було приєднання Кримського ханства до Росії 1783 року — благом чи трагедією? А 2014 року?

— Що тоді й тепер принесли на своїх багнетах російські солдати кримським татарам?

— Наскільки правомірна теза: «Крим — спадкова російська земля?»

Уже який рік, а занадто — тепер, після анексії Кримського півострова військами Російської Федерації, навколо цих питань у безкінечних суперечках ламаються дискусійні списи.

А як би відповів на ці запитання сам Волошин, адже він був одним із найавторитетніших знавців історії Криму, безпосередньо спілкувався з народами, які споконвічно населяли територію півострова, знав і цінував їхню мову та культуру?

Шукаючи відповідь, уважно гортаю сторінки Максиміліана Волошина, роблю виписки, намагаюсь осягнути хід думок поета. І дедалі більше переконуюсь у тому, що мої спостереження — то не лише моя приватна справа, варто познайомити з ними й читацький загал.

* * *

Не будемо лукавити, в історичному плані кримські татари інколи уявлялися нам лише на бойових конях, із списами та арканами в руках. Дикі сини дикої природи, людолови...

Із цього приводу у Волошина була дещо інша точка зору. Ось, приміром, кілька абзаців з його нарису «Культура, мистецтво і пам’ятники Криму» до і після насильницького приєднання його до Російської імперії.

«Греческая, готская кровь совершенно преображают татарство и проникают в него до самых мозговых извилин. Татары дают синтез всей разнообразной истории страны. Под пространным и терпимым покровом Ислама расцветает собственная культура Крыма. Вся страна от меотийских болот до южного побережья превращается в один сплошной сад: степи цветут фруктовыми деревьями, горы — виноградниками, гавани — филюками, города журчат фонтанами и бьют в небо белыми минаретами.

После беспокойного периода татарства Золотой Орды наступает золотой век Гиреев... Никогда — ни раньше, ни позже,- эта земля, эти холмы, горы и равнины, эти заливы и плоскогорье не переживали такого вольного растительного цветения, такого мирного и глубокого счастья...»

Але скоро цьому цвітінню настав кінець. Із півночі посунулася тупа й жорстока хвиля варварства... Росіянин Волошин кидає гнівні слова:

«...Но в ХVIII веке Дикое Поле затопляет Крым новой волной варваров. На этот раз это более серьезно и длительно, так как эти варвары — русские, за их спиной не зыбкие и не текучие волны кочевого народа, а тяжелые фундаменты Санкт-Петербургской империи».

Волошин роздумує над тим (як і ми сьогодні!), чому кримські татари не спромоглися відстояти свою незалежність? Ось як він визначає одну з причин кримської трагедії.

«В любом татарине сразу чувствуется тонкая наследственная культурность — но бесконечно хрупкая и неспособная себя отстоять...»

Але петербурзьким (а в наші дні — московським) можновладцям не до цих «тонкощів»- у них інші інтереси й методи, інша ментальність!

* * *

Максиміліан Волошин — гордість російської поезії, його важко запідозрити у відсутності патріотизму чи в необ’єктивності. Устами поета волає совість, тут немає місця лукавому політиканству. Чи не в цьому одна з причин такої актуальної живучості його художнього слова? Інколи здається, що писано все це не на початку ХХ століття, а в наші дні.

За кілька років до кончини поета з-під його пера вийшов вірш «Дом поета». В контексті нашої розмови, на тлі нинішніх подій, цей поетичний маніфест має принципове значення. Судіть самі.

«Каких последов в этой почве нет

Для археолога и нумизмата —

От римских блях и эллинских

 монет

До пуговицы русского солдата!..

Здесь, в этих складках моря

 и земли

Людских культур не просыхала

 плесень —

Простор столетий был

 для жизни тесен,

Покаместь мы — Россия —

 не пришли.

За полтораста лет —

 с Екатерины

Мы вытоптали

 мусульманский рай,

Свели леса, размыкали руины,

Расхитили и разорили край.

Осиротелые зияют сакли,

По скатам выкорчеваны сады.

Народ ушел, источники иссякли.

Нет в море рыб, в фонтанах

 нет воды...»

Різкі, болючі, але чесні слова! Та іншими вони в устах Волошина і не могли бути.

Вірогідність кожного прозового чи поетичного речення Волошина можна було б підтвердити історичними фактами, документами, статистичними викладками, посиланнями на кримську трагедію наших днів. Але ми не робитимемо чого. Правдиві, зболені слова російського поета обійдуться й без коментарів. Це — як каяття, спокута тих, хто як окупант ступив на землі Таврії. Одне викликає подив: чому це в нинішній «демократичній» пресі сусідньої держави і вдень із свічкою не знайдеш текстів, які тут, у цих нотатках, наводилися? Натомість... Але це вже інша тема...