Справа життя...

Шановна редакціє газети «День»!

Пишу до вас із Тернопільщини. Щира вам вдячність і низький уклін за все, що робите для України. Хочу коротко написати про долю свого покійного брата Володимира Івановича Британа, бо вважаю, що він був Людиною з великої літери і гідним українцем.

Він пішов із життя 10 липня 2011 року. Вірний син України, громадянин Швеції. Володимир Британ проживав у далекому шведському місті Гетеборг. Відірваний від рідної землі в дуже юному віці, він назавжди зберіг в душі любов до рідного краю, до своїх людей.

Народився Володимир Британ у 1927 році в с. Млинівці Зборівського району Тернопільської області в селянській сім’ї. Звичайний сільський хлопчик ріс, як і всі, ходив до рідної школи в Зборові, а в неповних 16 літ став остарбайтером, опинившись в Австрії. Неволя, тяжка непосильна фізична праця в господарстві австрійського бауера. Не витримавши зневаги і наруги, тікає звідти. Але його швидко зловили і тяжко карали за втечу, за непокору, били до втрати свідомості, відливали водою і знову били, пригрозивши, що віддадуть у концтабір за повторної спроби втечі. Та він не скорився, таки знову втік.

Опинившись у Відні, дивом влаштувався на роботу на якусь фабрику. Далі вітер війни поніс його до Франції. Потім переїхав до Норвегії, де пішов вчитися в морську школу в Осло. Опинившись на чужині, він переборював труднощі, багато вчився, здобув вищу освіту. Знав і вільно розмовляв вісьмома іноземними мовами, але назавжди зберіг синівську любов до рідної української мови, пишався, що він українець. Доля пов’язала його на багато років з морем. На норвезьких торгових суднах пройшов шлях від простого матроса до капітана корабля. Пізніше переїхав із сім’єю до Швеції. Закінчив технічний інститут і став менеджером американської фірми, яка мала ділові відносини з СРСР, отож одержав можливість уперше після довгої розлуки відвідати Україну, рідних.

І лише починаючи з 1991 року він мав змогу вільно приїздити в Україну. Всією душею радів, що Україна стала незалежною, старався допомогти молодій державі, чим тільки міг. Організовував гуманітарну допомогу для України, привозив комп’ютери до Львівського державного університету ім. І. Франка, до Києво-Могилянської академії. В рідний Зборів привозив речі, призначені для реабілітації травмованих хворих, одноразові шприци, перев’язочні матеріали, антисептичні засоби, також багато одягу для людей, які цього потребують. Він був відданий головній справі свого життя — допомагати Україні в скрутні часи. Українська держава оцінила самовіддану роботу Володимира Британа, нагородивши його орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Володимир Британ брав активну участь у громадському житті українців Швеції, був заступником голови української громади в Гетеборзі, учасником світових конгресів українців. Всі свої знання і вміння використовував на допомогу Україні.

Тож біля його труни в Гетеборзі був вінок від консульства України, а труна була оповита синьо-жовтим українським знаменом. У Швеції залишились його дві дочки — Анна-Катріна й Агнета — і син Іван. Вони мають свої сім’ї, але завжди пам’ятають, що їхній батько був українцем, відвідують родину в Україні.

Українська земля пам’ятатиме Володимира Британа — свого вірного сина, ім’я його назавжди залишиться в серцях рідних і всіх, хто його знав.