«Справляємося самі...»
Минулі вихідні видалися на Волині пекельно спекотними, і знамениті Шацькі озера, перлиною серед яких залишається Світязь, уже приймали перших відвідувачів. Проте новий сезон не обіцяє нічого нового у їхньому обслуговуванні. Так само село Світязь, населення котрого влітку зростає у кілька разів, залишається без каналізації. Тому ідея одного із сільських голів у Турійському районі створити конкуренцію Шацьким озерам видається не такою вже й неймовірною.
Ярослав КАШУБА, сільський голова села Соловичі Турійського району:
— У понеділок ми приймаємо у себе... Європу. Чекаємо заїзду чотирьох сотень дітей з Польщі, Білорусі, Латвії, Литви та Естонії. З Росії, Білорусі та України — теж. На березі нашого озера Величі відбудуться міжнародні змагання з туризму. Вони пройдуть у рамках проекту з розвитку в населених пунктах сільради зеленого туризму, адже маємо надію, що дітки не лише позмагаються, а й, оцінивши принади нашого озерного краю, стануть його популяризаторами. У нас же на території сільради тече річка Турія і є шість неповторних озер. Дуже зручний під’їзд, є вже кілька господарів, які у рамках зеленого туризму можуть запропонувати цікавий відпочинок. З цього туризму живуть і наші Прикарпаття з Закарпаттям, і та ж Естонія. А нам головне тільки почати, бо на Волині переважно знають лише Світязь та інші Шацькі озера. А навіть у нашому Турійському районі прекрасних озер — три десятки! Павло Карасюк, секретар нашої сільради, нещодавно їздив у Польщу, де його проект із зеленого туризму здобув підтримку в конкурсі грантів. На березі озера Величі ми вже спорудили музей під відкритим небом. Тут є і козацький курінь, і козацький кіш, і козацька лазня у вигляді великої бочки... З Німеччини доставили пересувні будиночки-кемпінги, у яких житиме обслуга змагань, а згодом ми їх здаватимемо в оренду відпочивальникам. Сьогодні я мав до сорока дзвінків від бажаючих організовано відпочити на наших озерах, але про це вестимемо мову після змагань. А засмучує хіба бюджет сільської ради, бо мені ось терміново треба 80 тисяч, аби перекрити дах клубу, а ще громада постановила спорудити хату панотцю у селі Кустичі... Проте ні за чим не йду ні в район, ні в область, справляємося самі.
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог:
— Більше печалей, ніж радощів. У лютому я опублікував свої передбачення щодо дій нової президентської влади. Тоді їх в один голос називали суб’єктивними, але виявилося, що мої найбільш песимістичні прогнози ще не були справді песимістичними. Засмучує, що не тільки нова влада настільки жорстко наступає по всіх фронтах, а й опозиція сидить, наче у засідці чи підпіллі. У суспільстві ж не тільки не зникла проблема цензури, вона ще й поглибилася. Але під час зустрічі з Януковичем з нагоди його ста днів при владі лише півсотні журналістів з кількох сотень одягнули футболки зі словами «Ні — цензурі». Інші не розуміють, що своїм невтручанням рубають гілку, на якій самі ж сидять. Обурює зникнення розділу про Голодомор з сайту Президента і його заява у Брюсселі, що голоду в Україні було не більше, ніж у Росії. Він виступив не з українських позицій.
Приємно вразила презентація збірки поезій Антоніни Євтодюк у Волинському національному технічному університеті. Зазвичай на такі заходи приходять друзі-знайомі-родичі: одне одного похвалили, попили кави і розійшлися. І триває такий захід хіба півгодини. А тут добровільно прийшло більше ніж сотня студентів-технарів, хоча поезії в Антоніни непрості, філософські. І тривало їхнє обговорення та розмова про життя кілька годин!
Марія АНТОНЮК, учитель Гайківської школи Турійського району:
— Нарешті дозріли у лісі чорниці, і я змогла їх назбирати. Дуже вже захотілося, як у нас по-місцевому кажуть, гомацьки з чорних ягід. Мабуть, це від слова «м’яти», бо ця страва являє собою пом’яті чорниці зі сметаною і цукром. Завжди, коли приходжу у ліс, кажу: «Добрий день, ліс! Будь щедрим, дай нам своїх дарів. Ми ж тобі нічого поганого не зробимо». А коли виходжу з нього, то дякую і прощаюся. Часом думаю, як би змінився світ, якби ми так ставилися і до природи, і одне до одного. Минулого тижня пережила приємні та неприємні потрясіння на зустрічі колишніх учнів Володимир-Волинського педучилища, яке я закінчувала. Прийшло лише 15 чоловік, приїхали випускниці з Детройта та Італії, а дехто, хто живе на сусідній вулиці, і не прийшов.
Олександр ОСТАП’ЮК, директор Любомльського краєзнавчого музею:
— Щасливий, бо завіз нарешті на реставрацію у Київ кілька древніх ікон, які лежали в наших запасниках років із 15. Враховуючи їхню унікальність і мистецьке значення, обіцяють виконати реставрацію безкоштовно, але то займе кілька років. Про те, як ці ікони я добував у храмах, можна детектив написати. В одному селі ремонтували церкву. Церква древня, багата цікавими образами. Я знав, що там на горищі є немало старих книг і попросився у священика туди заглянути. А там... ікона Святого великомученика Георгія Побідоносця, з датою «1677 рік». Та як її винести, якщо лаз маленький, а розмір ікони 1 метр 20 см на 90 см? Відволік священика, заплатив будівельникам зі своєї кишені, і вони тут же вирізали у стелі отвір, а потім так само швидко його залатали. Такі знахідки бувають дуже рідко.
Тетяна ЄЛИСЄЄВА, директор Музею волинської ікони:
— Одна печаль... Щойно приїхала із села, що під Луцьком. Там із древнього храму викрали ікону XIX століття, яка була у нас на обліку. У нас — на обліку, а там її ніхто й не охороняв, як не охороняють унікальні ікони в усіх церквах, незалежно від їхньої приналежності до якоїсь із конфесій. Ікона була у золотому окладі, її вартість щонайменше 100 тисяч гривень... З усіх ікон, вкрадених в останні роки у волинських церквах, віднайшлася лише одна — чудотворна ікона Бучинської Богоматері, яку злодії залишили у сумці поблизу кордону з Білоруссю.
