Старе значення старої книги

Ні, на звання героя праці Робінзон явно не тягне. Аж ніяк не стахановські виробничі показники працівника вкупі з його благочестям, розкритим Володимиром Шкодою («До праці — молитва», «День», № 80), як нове значення старої книги викликає у пам’яті образ і св. Антонія Єгипетського, який до 102 років у пустелі самотньо працював, хлібом і водою харчувався, а голою землею замість постелі задовольнявся.

Нагадаю, що спадкоємці св. Антонія по чернечій лінії розділилися по відношенню до проблеми об’єднання фізичної і духовної праці (праця і молитва) на два табори. Одні, як ченці обителі Клюні, працюючи у сфері невидимого, творили культуру духовну, харчувалися ж при цьому за рахунок околу. Інші послідовники св. Бернара — виступали суворими опонентами клюнійських надмірностей (до речі, і духовних у тому числі). «Цистерцианські ченці, не бажаючи жити, як пани, і харчуватися подібно до клюнійських ченців, працею інших людей, беруться до ручної праці. Завдяки одному цьому факту і, незважаючи на їхнє рішення повернутися спиною до прогресу, вони опинилися на передньому краї всіх технічних нововведень, серед піонерів цього століття прогресивних завоювань» (Жорж Дюбі). А ще раніше фундатор західного чернецтва св. Бенедикт наказував братії дві третини часу приділяти фізичній праці, бо монастир повинен бути організований так, щоб виробляти все необхідне, мати воду, млин, сад і ремесла.

Проблема співвідношення «праця — молитва» була відома і в наших палестинах. Наприклад, фундатор Києво-Печерського монастиря Антоній, як і його Великий (Єгипетський) тезка перебував завжди у молитві; в їжу вживав хліб сухий та воду, і то через день, а іноді навіть і через два (Києво-Печерський Патерик). Організувавши на (в) київській горі монастирське життя, Антоній сповістив братії: «Живіть одні, я поставлю вам ігумена, а сам хочу жити самітником, як і раніше», після чого став здійснювати ще більші подвиги, працюючи у печері, доки вкінець не переміг «неміцну» силу диявола. Виганяючи, за Євангельським словом, чудовий рід цією молитвою, постом та іншими доброчесними справами: неспанням, стоянням, незліченним колінопреклонінням, він ніколи не залишав своєї печери, їжу ж отримував через віконце. Братія печерська наслідувала швидше бенедиктинців: іноки працювали постійно, або займалися плетінням, або іншими ручними роботами. Зроблене продавали потім у місті і купували жито.

Але повернемося до Робінзона і його натурального господарства.

Епопея зі спорудженням човна, будівництво якого закінчилося повним фіаско, доводить наявність у благочестивого християнина цілком земної мети скоріше залишити пустельний острів. Іншими словами, «розстригтися» і повернутися «в мирське життя». Мета, задум, тобто ідеальні умови праці як основоположної діяльності є, а ось культури праці — немає. Чи то голова не варить, розрахувати не може, чи то руки виросли зовсім не звідти, звідки треба. Човен благополучно згнив у лісі.

Тут дуже доречно буде пригадати інший роман — «Таємничий острів» Ж. Верна. Ось де гімн культурній праці! Опинившись на тихоокеанському острові у чому, так би мовити, з в’язниці втекли, заповзятливі американці досить швидко відтворили там безліч елементів матеріальної культури сучасного їм XIX століття. Навіть електричний телеграф. На відміну від Робінзона, метою якого було вижити, вернівські колоністи, які незабаром задовольнили свої життєві потреби, стали просто жити. Це вкрай важливо.

Якщо щось комуністи завжди й вихваляли, так це боротьбу: боротьба протилежностей, боротьба з ворогами народу, боротьба за мир (але битва за урожай). Примат же матеріального зводив боротьбу за тваринне виживання (підкорення природи також) у ранг абсолютної доброчесності. Як згадувала Н. Крупська, Леніну дуже сподобалося оповідання Джека Лондона «Воля до життя», що розповідає про відчайдушну боротьбу людини зі смертю в диких умовах крайньої півночі. Серед інших виявів людської волі було й таке: на вузькій стежині боротьби за життя зійшлися людина і вовк. Обидва були на межі смерті, обидва хотіли жити. Людина перегризла вовку горло. Думаю, саме цей момент сподобався Іллічу більше за все. Розповідь же в іншому оповіданні про те, як герой стримав слово ціною власного життя, Леніну не сподобалася. «Розсміявся Ілліч і махнув рукою», — згадує дружина вождя. Суто людське, моральне викликає нерозуміння і зневажливий сміх. Природне, тваринне, звірине — захоплення. Тим і любий був радянським ідеологам Робінзон з його боротьбою за виживання. Зрозуміло, що духовне життя остров’янина, його шукання Бога залишалися без уваги.

Але навіть якби радянський цензор-матеріаліст просто взяв та й вирізав усі згадки про робінзонові молитви, велич християнського духу тим тільки підкреслив би. Бо кульмінаційна подія роману — врятування П’ятниці — визначалася не матеріальними, гіпотетичними причинами (хоч спочатку вони й були присутні: «Я врятую йому життя, а він допоможе мені вириватися на свободу»), але ідеальними, категоричними. У душі християнина владно заговорив Обов’язок: «Серце у мені загорілося... Врятувати, врятувати нещасного будь-якою ціною...»

Не неолітичними трудовими «досягненнями» і не щоденним молитовним неспанням, стоянням і незліченним колінопреклонінням славний Робінзон, але беззастережним і миттєвим підкоренням моральному закону. Низький матеріальний розрахунок по відношенню до людської істоти пропав під натиском почуття обов’язку, і на острові запанував суспільний ідеал, в якому людина є мета сама по собі, як говорив Кант, і «ніколи ніким (навіть Богом) не може бути використана тільки як засіб»!