Судилося бути поетом

На Січеславщині нещодавно вийшла друком книжка «Олександр Григоренко. Залізна відданість народу». На обкладинці портрет юнака у вишиванці і мазепинці та колоски з соняшниками. В Енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні» він поряд із бунтівним генералом Петром Григоренком: «Поет. Учасник руху шістдесятництва. Політв’язень радянських тюрем і таборів». Роки життя вклалися у відрізок «1938 — 1962» (цього року йому виповнилося 80). Народився у селі Бородаївка Верхньодніпровського району, там же трагічно загинув. Ім’я Олександра Григоренка є в переліку пам’ятних дат та ювілеїв 2018 року, які відзначаються на державному рівні (Постанова ВР України 2287-VIII від 8 лютого 2018 р.)

Вперше про Сашка Григоренка я прочитав у спогаді «Встань, поете, встань» з книги Миколи Кучера «Дубравлаг». Вони земляки, а зазнайомились у мордовських таборах. Микола попав туди зі студентської лави (написав листа на «Радіо Свобода»), а Олександр із армійської казарми (читав своїм товаришам по службі вірша про повстання в Угорщині). «Судили мене за націоналізм. Тобто за приверженість до України і всього українського», — писав він у листі з неволі батькам. Парадоксально, але «Дубравлаг» для багатьох в’язнів був своєрідним островом свободи серед величезного моря зла, насильства і тотальної брехні. В’язень Григоренко пробув там три роки з присуджених Військовим трибуналом шести. 

У жовтні 1961 року повертається до рідної Бородаївки. Продовжує віршувати, розсилаючи свої твори до різних періодичних видань, листується з поетами Миколою Сомом та Миколою Гірником, студіює класичну літературу, збирається вступати на філфак Київського університету, зустрічає свою суджену — поетесу з Поділля Олену Задворну, а 19 серпня 1962 року тоне в Дніпрі.

У книжці майже весь поетичний доробок Олександра, його прозові твори, листи до батьків, а ще спогади нареченої, друзів. Першоосновою видання стала поезія, яку систематизував побратим Григоренка по мордовських таборах, відомий письменник із Одеси Олекса Різників. Цікаві обставини сприяли поповненню поетичної спадщини. Два зошити з віршами Сашка вивіз із неволі при звільненні Павло Фальченко. За 36 років із його сином, офіцером українського флоту Олексою Фальченком Різників зустрівся на кораблі «Рівне».

Органічно доповнюють видання спогади батька поета Явтуха Антоновича Григоренка — учасника двох світових воєн, двічі ув’язненому на «стройках коммунизма». Написані просто і безпретензійно вони — вражаючий документ епохи. 

На Верхньодніпровщині — малій батьківщині поета — його ім’я відкрили лише десяток років тому. На Шевченківські свята 2008 року до району завітали гості-письменники. Серед них і Олекса Різників. Він і розповів про поета-самородка, прочитав його вірші. Як згадує бібліотекар Наталка Сідак: «Поезія Григоренка вразила. Зрілістю, непідкупністю, силою, вірою. І трагічною недосказаністю». 2011 року завдяки копіткій праці небайдужих людей насамперед бібліографа Олени Кириченко, було підготовлено і видано невеличким накладом альманах «Свята ноша душі» (репресована література Верхньодніпровщини). Є в ньому й розділ, присвячений Григоренку «Моя душа — це непритомна буря». 

Виділенню коштів на видання нової книжки посприяла районна влада. Найщирішу подяку найбільше заслуговує член НСПУ Євген Безус — редактор-упорядник. Тираж розповсюджений по школах та бібліотеках району. Нещодавно в переповненій сесійній залі районної ради цікаво і небуденно відбулося представлення книжки. Запрошено учнів і вчителів шкіл міста, депутатів районної та міської рад, усіх охочих. Виступали Олекса Різників, Євген Безус. Щиро і схвильовано читали старшокласники вірші поета-земляка. Голова районної ради Артем Кравченко пообіцяв зробити все можливе, щоб у цьому році з’явилися меморіальні дошки на школах, де він навчався.

Є в книжці спогад Олексія Різниківа з такими словами: «Сашко Григоренко промайнув на небі України містично-падучою зіркою, мало ким помічений... Був би з нього Вінграновський, у нього така постава, як у Вінграновського». Важко передбачити долю поета, якби він залишився живим. Віриться, що не зламався б, адже це написано серцем:

Ти мене полюбиш не за пісню,

Ти мене полюбиш не за вроду,

Ти мене полюбиш за залізну

Відданість вкраїнському народу...