Сумчани радять частіше дивитися на зорі
Кажуть, випробування загартовують. Кому-кому, а Україні точно гарту не позичати. Проте, попри усі випробування, українці залишаються оптимістами.
Антон ДУБОДЄЛОВ, мистецтвознавець:
— Хоч живемо ми в нелегкий час, але люди все одно прагнуть до кращого. Намагаються жити по-новому. Розбудовувати державу, базуючись на християнських цінностях. Наприклад, парафіяни римо-католицької церкви Благовіщеня Пресвятої Діви Марії, що в Сумах, допомагають українським воякам, чим можуть. Нещодавно тут відбувся щорічний фестиваль класичної музики «Бах-фест», і частину виручених коштів спрямовано на допомогу українському війську.
Добре, що у місті є де зустрітися творчим людям, яких багато. У центрі міста — галерея «Смуга», художній салон, «Галерея 21». А при католицькому храмі є художня галерея «Наша». Для кожного своя — рідна, гостинна. Цього року при галереї «Наша» ми розпочали літературно-музичний проект «Схід — Захід разом. Україна єдина». Зв’язуємося з будь-яким містом на сході України, спочатку молимося за мир у державі. По черзі ділимося творчістю. Виконуємо музичні та поетичні твори.
Зараз готуємось до спілкування з м. Старобільськ. Схід — Захід разом! Україна єдина! Все буде добре!
Вікторія РАТЄЄВА, психолог:
— Для мене важливим є те, що відбувається в нашій державі. Непростий зараз час. І від мене також залежить майбутнє країни. Як психолог-волонтер займаюся дітками-переселенцями, працюю з Червоним Хрестом і намагаюся створити волонтерський студентський рух. Було б дуже добре, щоб ми працювали не заради свята, присвяченого якомусь дню, а постійно, щоб був постійний супровід для тих, хто потребує цієї допомоги. Тому зараз організовуємо курси з психосоціальної підтримки — розповідаю людям, як боротися зі стресом, пережити втрату, кризові події. А саму мене підтримує і додає сил моя родина — чоловік, мати, тато, родина брата. Мої близькі, рідні люди, для яких хочеться бути кращою, віддавати світу те, чим нагородив Бог — Любов до людей та своєї Країни.
Віктор КЛІСЕНКО, громадський активіст:
— Як і більшість українців, мене бентежить стан справ на сході України, в зоні АТО. Не можна без болю слухати щоденні повідомлення про кількість загиблих і поранених хлопців, голодних, не одягнутих, змушених воювати без сучасної важкої бойової техніки, яких із мінометів і «Градів» розстрілюють окупанти разом зі своїми найманцями, місцевими сепаратистами. Нам говорять, що це не війна, а АТО. Але це війна на винищення найбільш свідомої і найкращої частини українського суспільства. Вражає нерішучість і неспроможність військового керівництва, вищого керівництва держави знайти правильний вихід із ситуації. Кожному зрозуміло, що затягування конфлікту не дасть нічого доброго. Отже, треба наступати, відвойовувати втрачене.
Руслан КУДРЯВЦЕВ, військовослужбовець:
— Вісім місяців тому я працював у ливарному цеху на підприємстві — у Сумському НВО ім. Фрунзе. Потім усе змінилося. Як у державі, так і у моєму житті. Зараз ми з хлопцями — військовослужбовці. Тривожить постійна невизначеність. Ми не знаємо, що буде завтра, скільки ще триватиме неоголошена Росією війна з нашою країною. До всього пристосовуєшся, але це важко — пристосуватися до польових умов, у яких постійно перебуваєш. Радують короткі та нечасті відпустки, коли можеш побачитися з рідними, насамперед — з родиною: дружиною та дітьми. У мене син і донька, яких я дуже люблю.
Петро РОЗСОХАЛЬСЬКИЙ, робітник:
— Щодня засмучують звістки про те, що наші українські хлопці продовжують гинути на цій недолугій війні... Знову хтось не діждався сина, хтось батька, хтось — чоловіка... А сьогодні зранку йшов на роботу і побачив щасливу родину: мама, маленький хлопчик і його татко — у військовій формі. Зрозумів, що військовий приїхав у відпустку, а родина його зустрічала. Треба було бачити очі того хлопчика: з якою радістю, з яким захватом і гордістю він дивився на татка! Глибоко переконаний: якщо ми подолаємо російську агресію і її наслідки, усе у нас буде добре. Ми подолаємо і корупцію, і соціальні проблеми. Бо занадто багато платить зараз Україна за свою незалежність. Тож іншого шляху в нас немає.
Галина ВАСИЛЬЧЕНКО, пасічник:
— Як би тяжко не було, але треба піднімати голову і дивитися на зорі. Знаєте, коли я дивлюся на наших бабусь-пенсіонерок, душа і плаче, і радіє. Вони за ту нещасну пенсію не живуть, а виживають. І все одно — стільки оптимізму, стільки життєрадісності! Хоча в житті їм довелося нелегко. Варто повчитися, адже для них гроші не на першому місці, вони не розтратили доброти. Молодість — швидка і потужна, наче річка. А от вони, ці старенькі — це джерело, без якого не народилася б річка. Джерело, з якого річка бере початок. Зараз така тяжка ситуація у нашій країні. Але... Я вірю, що для нас це поштовх до подальшого розвитку. Україна — як Фенікс. Її неможливо знищити. Вона відродиться. Навіть з попелу. Як би тяжко не було, але частіше дивіться на зорі. А ще варто брати приклад з бджоли: як вона трудиться, працюючи для того, щоб дати нам комфорт, здоров’я. Усе буде добре!
