Суспільство хворе на синдром експропріації

Протягом декількох останніх «реформаторських» років з весни до пізньої осені доводилось мені бути свідком того, як щоденно з ринку, що знаходиться у моєму мікрорайоні, міліція забирає «комерсантів-бізнесменів». Торгують за безцінь краденою городиною. Дехто в усіх бідах, і навіть у цьому злодійстві, звинувачує незалежність України, що більше скидається на оте: «Хто винен? Невістка!» Так, не заперечую, у деякiй мірі живемо ми гірше, ніж в «есесерії». Але чи не тому, що саме там нас навчили красти? За мій вік (маю 60 років) це вже другі злидні.

Після геноцидно-переселенської акції «Вісла» (коли наші землі «батько всіх народів» Джугашвілі подарував Польщі) ми опинилися в одному з сіл на Львівщині. (Інших недоля розкидала по всьому світу). Город на новому місці ми не посадили, бо була пізня осінь. Отже, жили ми на тому, що дозволили взяти з собою «визволителі». Дочекались ми весни. Посадили, що могли, на городах. Десь під жнива доїли останнє картопляне лушпиння, запивши козячим молоком. Усю худобу, що мали на господарстві, залишили у Польщі, а ту корову і коня, що дозволили нам узяти з собою, тут, на новому місці, забрали у новостворений колгосп «Прогрес» (с. Радохонці Мостиського р-ну Львівської обл.). Навесні через відсутність кормів вони й поздихали у тому «Прогресі». А що не встигло здохнути, дорізали і «прошинкували» новітні «господарі». Глянула мама на нас, сиріт (тато загинув у Другу світову війну в Червоній армії) очима, повними сліз, та й каже: «Ну що ж, діточки, помоліться Богові та й лягайте спати. Назавтра їсти нема що. Певно, будемо помирати з голоду. Красти не підемо, бо Боженька каже: «Не кради». Жебракувати теж не смійте. Ми з багатого роду. Жебраків у нас не було. Для нас це — ганьба». Полягали ми спати, а вранці дивимось, що на столі парує. Сіли до сніданку, а разом з нами дід. Страва — якась пшенична затірка (там це називали «тир»). Тоді вперше побачили в діда (що пройшов дві війни, що п'ять років, разом з бабцею, працював у шахті в Америці, щоби заробити на землю — стати господарем) на очах сльози, як у малої дитини, в котрої забрали щось найдорожче. Тоді й почули ми слова, котрі до самої могили не забудемо: «Будь проклята ти, московська голото! Мене, господаря, як останнього босяка, змусили красти недозрілі колоски, щоб з голоду не вмерти». Так, дякуючи дідові, ми й вижили.

Тепер нерідко чую тут: «При советской власти, особенно при Брежневе, было хорошо: они крали и нам давали». А про мораль ніхто й не замислюється. І саме так, починаючи з 1917 року, день за днем, покоління за поколінням створювалось суспільство без моралі — суспільство злодіїв. І нічого дивного в тому, що лазять городами, крадуть і продають, немає. Дивно було би, якби не крали. Я переконаний, що серед тих «бізнесменів» жодної віруючої людини немає. Віруючі знають Боже — не кради! Для нащадків матросів-експропріаторів існують інші заповіді: «Они крали и нам давали» або «не вкрадеш — не проживеш». Тому й крадуть усі — від «капітанів» до останнього матроса-босяка.

Зараз, коли на городах нічого, окрім снігу, не візьмеш, «бізнесмени-городники» поміняли дислокацію і кваліфікацію. Перебрались у двори приватного сектору і стали «металістами-підвальниками». Забирають з дворів усе, що металом зветься, викопують металеві стовпи від парканів, крадуть кіз, курей, вигрібають з підвалів нещасних три-п'ять відер картоплі, консервацію, прирікаючи немічних бабусь і дідусів на голодну смерть. І ніхто — ні влада, ні, тим більш, ті «експропріатори» — не замислюються, що суспільство, котре забуло про стареньких, приречене.

Бо людський вік не 300 років тягнеться, і тому той, кому зараз 25-35 років, незабаром, через такий самий проміжок часу, опиниться у стані немічних, котрих вони зараз кривдять. Хто зупинить цю вакханалію? Не знаю! На владу надії немає. Надія хіба що на Бога.