Світлі люди провінції

Звернув увагу на матеріал Михайла Цимбалюка «Отроків на Поділлі повертає пам’ять про народного графа» («День» від 23 серпня 2013 року). Виявляється, в Новоушицькому районі на Поділлі відбувся етнотуристичний фестиваль «Отроків-2013». Ця акція продовжила відродження історично-архітектурного ансамблю «Миньковецька держава». На межі XVIII—XIX століть власник Миньковець і довколишніх сіл стверджував реформаторські принципи демократії та свободи. Кріпацтво Ігнатій Сцибор-Мархоцький скасував ще 2 січня 1801 року. Проводять фестиваль вже вп’яте; цього року в ньому взяли участь молоді артисти «Аристократичного клубу» з Хмельницького. Вони нагадали присутнім, що дивакуватий поміщик-аристократ з глибинки перетворив Миньківці у містечко, а інші села й хутори збагатив виробничими та культурними закладами. Прикро, що не встиг побувати на етнофестивалі, а дізнався про нього заднім числом з газети «День». Інакше неодмінно познайомився б із людьми, які розуміють роль «позитиву» в минулому для творення сучасної місцевої «острівної ідентичності». Більш діяльної і оптимістичної, яка могла б впливати на оточуючі населені пункти. А про графа Ігнатія Сцибора-Мархоцького потім дещо додатково вичитав з Інтернету. Виявляється, наприкінці XVIII століття він отримав у спадок кільканадцять сіл Ушицького повіту і володів ними, доки не помер 1827 року. Коли Поділля відійшло до Російської імперії, Мархоцький оголосив існування Миньковецької держави, поставив прикордонні стовпчики, що відокремлювали державу від інших земель. Ця держава, як не дивно, проіснувала 30 років. Будучи людиною оригінальною, ексцентричною та прогресивною, Мархоцький встановлював у своїх володіннях нетрадиційні порядки: проголошував перед селянами проповіді, які сам складав; будував язичницькі храми, хоча і був католиком; друкував для внутрішнього обігу власні гроші; чинив правосуддя у власному суді. Граф мав власну друкарню, де друкував не лише книжки, а й власні накази та проповіді (до речі, «Гамлета» Шекспіра було вперше перекладено на польську та надруковано тут. — Авт.). Найпрогресивнішим вчинком Ігнатія Мархоцького була відміна кріпосного права для його селян (на 66 років раніше, ніж загалом у Російській імперії) та встановлення самоврядування.

Чомусь ця інформація нагадала мені про «тур’янський феномен» 1960-х років. Маю на увазі поліське село Тур’ю Щорського району Чернігівської області, у якому довгі роки головою колгоспу ім. 13-річчя Жовтня був Олександр М’язь. На перший погляд — нічого спільного. Різні регіони, різні епохи... М’язь був комуністом і патріотом радянської доби. І стовпчиками межі своїх володінь не позначав. Але про його діяльність односельці досі згадують із великою вдячністю. Є про нього і друковані матеріали. Скажімо, «Дума про останнього колгоспного лицаря» Володимира Сиротенка, надрукована в «Сільських вістях» 1999 року. В матеріалі йдеться про доробок енергійного голови колгоспу. Він збудував цегляний і консервний заводи, в парниках вирощував квіти (на Восьме березня кожна колгоспниця отримувала букет бузку). В селі працювали дитячий садок, лікарня, в яку завозили лікувальні грязі прямо з Куяльника. Мало того, енергійний Олександр Олексійович збудував піонерський табір «Берізка», куди їхали відпочивати діти з усієї Чернігівської області. Цікаво, що автор матеріалу Володимир Сиротенко був скерований начальством зібрати компромат на діяльного і не завжди зручного для місцевого керівництва тур’янського голову. Але в процесі перевірки переконався в тому, що М’язь — світла людина: «Перевіряючи їхній колгосп, я жив у будинку із самим М’язем. Найцінніше, що було в домі голови колгоспу-мільйонера, — це шафи з книжками Докучаєва, Тімірязєва та інших учених-біологів. Харчувався М’язь дуже просто і спав — я аж дивувався — мало. З раннього ранку до пізньої ночі невтомно мотався по полях, фермах, цехах, старався усьому дати лад. От тільки з начальством (та й зі мною) не вітався чомусь. Зате перед бабусями і дідусями шапку знімав. На добро для людей не скупився, ото й будувалося село, багатіло... А коли через декілька років невтомний голова помер (мене й досі мучить совість, чи не наблизив я своєю перевіркою його смерть), уся сільська громада ховала його. Люди їхали з Менського, Корюківського, Борзнянського районів, щоб попрощатися. Так кріпаки пана не ховають... Був Олександр Олексійович людиною і жив для людей».

Не думаю, що автор перебільшив. Будучи дитиною і підлітком, я щоліта бував у Тур’ї (там жила моя бабуся) і Олександра М’язя бачив десятки разів. Бабуся розповідала про квіти до Восьмого березня і про те, що голова завжди зупиняв свою машину і підвозив її, коли вона ввечері поверталася додому. Люди справді його любили.

Говорити про світлих людей провінції можна довго. Два роки тому у «Дні» я прочитав про волинського скульптора Василя Рижука, який за власний кошт садить чорнобривці та соняшники вздовж волинських, рівненських, житомирських трас. Через газету дізнався його координати, подзвонив, подякував. Розчулений скульптор (до речі, його, колишнього десантника, місцеві називають зовсім не по-військовому, а скоріш лірично — Вася Чорнобривець) запросив мене до Луцька. Два дні під пекучим сонцем я їздив із закоханим у квіти ентузіастом і допомагав садити та поливати соняшники. Зрозумів, наскільки це важкий труд... Подумав про те, що Василь, який уквітчав понад двісті кілометрів українських автострад, мав би бути частим гостем у школах області, виступати там. Але його ніхто не запрошує, бо подвижників у нашому суспільстві поки що не надто цінують.

Не так давно пішов з життя ентузіаст відродження села Левки на Чернігівщині Микола Григорович Валько. Чотири десятки односельців під його проводом відремонтували сільський клуб і розбили парк в центрі села. Микола Григорович навіть встиг перезнайомити між собою тих львів’ян, які підтримали його почин. Думаю, не лише львів’ян, просто пишу про те, що достеменно знаю.

Духовний клімат у нашому суспільстві повинен змінитися настільки, щоб жодна позитивна ініціатива, жодна добра справа людини не лишалася непоміченою. Навіть якщо йдеться про такі давні справи, як Миньковецька держава. Не важливо, хто робить добро — граф польського походження чи колгоспний голова, українець. У людей повинна бути особлива (трепетно-шаноблива!) реакція на добро.

Пишаюся, що є читачем газети, яка послідовно втілює в життя цю лінію.