«Світло переможе!»

Анатолій КИЧИНСЬКИЙ, поет, художник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, Херсон:

— Рік починався позитивно. Особисто я, як і чимало українців, жив в очікуванні вільнюського саміту, який повинен був стати точкою відліку нашого офіційного руху до європейської спільноти. На це налаштовувало й найвище керівництво держави, обіцяючи підписання угоди з ЄС. І ось у листопаді цей позитив різко перетворився на прикрі відчуття. Угоду не підписано, мільйони людей обурені. Я — теж. Але цей мінус для країни показав її плюс — високий рівень єдності і бажання українців з усіх куточків світу відстоювати громадянську позицію на протестах. Вважаю, цей Майдан значно потужніший духовно, ніж під час помаранчевої революції. Адже спочатку люди були рішуче проти політичної символіки, не хотіли асоціювати себе з партіями. На майдан вийшли свідомі особистості. Як наслідок, сьогодні вже створено громадське об’єднання, яке, сподіваюся, виправдає довіру тих сотень тисяч, які відстоювали своє право на гідне життя по всіх майданах. Шкода лише, що влада наразі зовсім не чує цих людей, іноді здається, що вони навіть не розуміють, що відбувалося на вулицях.

Окремо хотів би відзначити кілька помітних подій з життя Херсона. Дуже хороший результат приніс нам симпозіум скульпторів, які подарували місту серію оригінальних робіт «Легенди Таврії», що прикрашають тепер бульвар Мирний. Сподіваюся, що ця краса дасть поштовх наступним позитивним змінам у цій зоні відпочинку. Але неподалік бульвару картина дуже неприємна — руїни кінотеатру «Україна». Його обіцяли реконструювати, а тепер зрівняли з землею і будують черговий розважальний центр.

Щодо особистої творчості, то цього року вийшла моя нова книжка «Небажаний свідок». Після презентації у «Мистецькому Арсеналі» мав кілька цікавих зустрічей на книжковому форумі у Львові, а потім ще й у Миколаєві. Також з дня на день повинна вийти моя збірка вибраних творів «Жива і скошена тече в мені трава», яка видається в серії бібліотеки Шевченківського комітету. Але щодо цієї книжки є певне розчарування. Вона виходить за бюджетні кошти, але дуже малим тиражем — всього тисяча примірників. Тож у рідний Херсон надійде не більше півсотні видань. Навіть школам подарувати не вистачить.

Михайло КРАСИКОВ, культуролог, директор Етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича НТУ «ХПІ», Харків:

— Найстрашнішою подією року став розгін Майдану, а в Харкові незадовго перед цим — знищення унікальної меморіальної дошки Юрію Шевельову, створеної на народні гроші. Я був серед тих, хто виступав на відкритті. І хоча вже тоді були озвучені інсинуації на адресу генія української філології, ми були впевнені, що здоровий глузд переможе і влада не зважиться демонтувати пам’ятну дошку. Коли я побачив кадри, де по обличчю Юрія Володимировича били кувалдою, я зрозумів — ось він, той фашизм, у якому звинувачують Шевельова. Соромно за те, що культурні пріоритети в «інтелектуальній столиці України» визначають люди з мисленням археоптериксів, навіть не пітекантропів.

Радісною подією був організований мною і студентом «Театралки» Андрієм Кононенком захист «будинку Сурукчі», де співали Шаляпін і Вертинський, збиралася інтелігенція. Чотири акції «естетичного опору» за участю молодих і відомих артистів, художників, музикантів, поетів, краєзнавців були дуже важливим для мене екзистенціальним досвідом людського єднання заради порятунку культурних цінностей.

Ще хотілося б згадати першу міжнародну наукову конференцію «Серебряковські читання», присвячену харківській художниці зі світовим ім’ям Зінаїді Серебряковій. А також закінчення конкурсу студентських краєзнавчих художньо-дослідних робіт «Останні мазанки Харкова», проведення однойменних виставок на великих виставкових майданчиках. Те, що ці акції збирають молодь, вселяє надію: світло переможе!

Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник:

— Рік був над усі очікування хороший, дехто в Україні вже навіть окреслив ситуацію кількамісячної давності як «золотий вік» під Януковичем. Я досить продуктивно й успішно попрацював над кількома новими проектами. Найуспішнішим із них став медіа-перформанс «Альберт, або Найвища форма страти» за моїм однойменним оповіданням. Це щось на зразок адаптованого середньовічного мораліте з чорно-білою графічною відеоінсталяцією, трьома голосами, контрабасом і живою пластикою. В Україні всім, хто бачив, переважно сподобалося, ми працюємо далі. Тобто протягом року в цілому здавалося, що ми знову в більш-менш вільній країні. (Хоч уся заковика полягала, звичайно, в оцьому «більш-менш».) Під кінець року однак всі ілюзії було розтрощено, в тому числі й кийками «Беркуту». Життя багатьох людей поточилося за зовсім іншим, непередбачуваним сценарієм. Зрозуміло, що Майдан став центром нашого, зокрема й мого, існування. Я нітрохи не жалкую, що все сталося саме так, як є. За великим рахунком навіть добре, що життя стало нервовим, в’язким і передінфарктним: можливо, це саме те, через що нам так необхідно було пройти.

Наталія МАМАЛИГА, актриса Черкаського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка:

— Для мене найяскравіше враження 2013 року — це фестиваль класичної музики в селі Дзензелівка (нагадаємо, «День» писав про нього у №133 від 31 липня ц. р. — Ред.). Дуже позитивна й навіть сімейна атмосфера, спілкування з музикантами, студентами з Київської музичної академії, чудовий рівень музикування, дуже цікаві глядачі... Взагалі це унікальне село в Черкаській області з традиціями господарчих товариств. Дуже мальовниче й заможне. Його місцеві називають центром світової цивілізації ще й тому, що це, очевидно, єдине село, де четвертий раз поспіль відбувається фестиваль класичної музики. Ми приїхали у Дзензелівку всією сім’єю. З Юрієм Прокопчуком виконали з Гулака-Артемовського дует Карася й Одарки. Ще виконувала уривки з Рахманінова, Верді... Наступного року плануємо приїхати із сольним виступом.

І ніхто не може повірити, що у звичайному селі відбувається фестиваль класичної музики. Це все організував Павло Лисий, який народився в цьому селі, а зараз вчиться в музичній академії імені П. Чайковського. Незважаючи на те, що фестиваль ніде не рекламують, люди розповідають своїм знайомим, і він постійно розвивається.

Крім того, незабутні враження ми отримали від поїздки до Криму. Були в Ялті, Сімферополі, плавали до «Артеку».

Свіжі враження — це Майдан і всі ті події, які відбуваються в Україні. У Черкасах, звичайно, немає таких протестів, але свідомість людей потрошку змінюється.

Наш театр теж недавно відзначився. Актори перервали виставу «Назар Стодоля» і заявили, що їм не дають зарплату. Хоча насправді це не зовсім правильно щодо глядачів. Вони ж не винні в тому, що акторам на кілька тижнів затримують зарплату...

Якщо говорити про цей рік у театрі, то ми з Юрієм Прокопчуком зробили концертну програму на основі «Запорожця за Дунаєм», підготували концертні номери з оперети «Містер X». Хоча саму заявлену виставу «Запорожець за Дунаєм» театр не зміг реалізувати. Змінився напрямок розвитку Черкаського театру. З’явилися «суперсучасні», молодіжні, але не дуже мистецькі проекти...

Загалом від року приємні враження. В суспільстві зародилася надія на зміни.

Підготували Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон; Альона СОКОЛИНСЬКА, Харків; Наталя ГОЛОМІДОВА, Івано-Франківськ; Олександр СОЛОНЕЦЬ, Черкаси