Сильна особистість залишається на Батьківщині

Розмова з третьокурсницями Українського гуманітарного ліцею проходила у редакторському кабінеті «Дня». І розпочалася вона із запитання Лариси IВШИНОЇ до колеги — редактора «Простору» Анастасії БIРЮКОВОЇ :

— Як редактор редактору, скажіть мені, що ви зараз вважаєте актуальним для журналістики?

Анастасія БIРЮКОВА: На мою думку, зараз важливо не втратити свою суть, не стати професією, котра когось обслуговує, щоб журналісти самі себе поважали, щоб вони писали кожного разу маленькі шедеври. «День» у майбутньому повинен завоювати більшу аудиторію. Адже наше суспільство стає все розумнішим, цивілізованішим, воно вчиться потроху розбиратись, де жовтувата преса, а де більш енергетична, більш розумна.

— Коли ви відбираєте матеріали для своєї газети, що берете за критерій? Що, на вашу думку, цікаво читати ліцеїстам?

А.Б. : Ніколи не проводжу грань між ліцеїстом і просто молодою людиною. Намагаюся, щоб кожен випуск був цікавий не тільки тому, хто навчається в ліцеї, а й кожному підлітку. І, звичайно ж, хочеться найповніше висвітлювати події, які відбуваються в нашому ліцеї.

— Європейський вибір України — яким ви його бачите? І що б ви особисто хотіли змінити в Україні?

А.Б. : Дуже багато людей кажуть, що треба рухатись у Європу. Як на мене — це не є правильний варіант. Україна не є суто європейською державою. Ні менталітет, ні традиції у нас не західні. Це перехідна країна між Заходом і Сходом. Україні не треба повністю інтегруватися ні з однією частиною світу, ні з іншою. Треба з усіма співпрацювати, але бути собою. Часом мені здається, що українські економісти, політики біжать стрімголов: ось Захід, там дуже класно, добре, давайте туди. Спочатку треба добре зважити. Захід виглядає, особливо в політичній сфері, цукеркою з красивою обгорткою. Україна на це «попалася», і тепер треба виконувати ці зобов’язання, а чи це вигідно Україні? Оцей раптовий перехід до демократії заплутав розум і народу, і навіть освічених людей.

Ярослава КОТ: Європа повинна бути метою. Ми маємо використовувати своє становище. Ті умови, які ставить Європа, нам не завадять.

— Ви особисто відчуваєте себе європейками? Українками чи людьми пострадянського часу?

Я.К. : Не можу сказати, що я відчуваю себе європейкою. Поки що тільки українкою. Дуже не подобається, коли за кордоном нас сприймають як вихідців з пострадянського простору, інколи ще згадують про Чорнобиль. Хочеться, щоб сприймали як свою.

— Що вас найбільше не влаштовує в Україні?

Катерина МАШЕВСЬКА: Взагалі політика України, особливо в молодіжній та економічній сфері. Мені довелося їздити світом, я навчалася у Франції і бачила, яку молодіжну політику проводять у західних країнах. Там молодь об’єднується не лише за інтересами. Вона активна і в соціальному, і в політичному плані. Це моя мрія, щоб Україна мала такі організації. Я би дуже хотіла, щоб наш ліцей мав зв’язки з подібною школою. Я намагаюся зав’язати стосунки з тією школою у Франції, але поки що не виходить

— Чи вважаєте ви за можливе, щоб Україна стала відкритим суспільством?

К.М. : Мені здається, що це можливо. Але старшому поколінню потрібно позбавитися цього пострадянського способу мислення, деяких негативних рис нашого менталітету і нашого сприйняття Заходу.

— Під час першого державного візиту Леоніда Кравчука до Сполучених Штатів я була присутня при тому, як американські журналісти намагалися з’ясувати в нас, де знаходиться Україна. На їхньому тлі наші журналісти виглядали зразком поінформованості, адже ми знали навіть, як звати кота американського президента. І це могло бути нашою перевагою. Якби не один момент: світ не зобов’язаний нас знати. Ми повинні самі зробити так, щоб про нас дізналися.

К.М. : Україна може інтегруватися в європейське суспільство, лише проводячи більш якісну міжнародну політику.

— Що ви вважаєте нашими негативними рисами?

Я.К.: Є така національна риса, як «моя хата скраю, я нічого не знаю». Коли дивишся на наших співгромадян, то розумієш, що для багатьох так воно і є. І ця риса — негативна.

— Які, на вашу думку, негативні сторони відкритості суспільства? Адже можна підхопити й ті інфекції, які потім лікуються роками.

А.Б.: Молода держава, як і молода людина, може собі ж наробити шкоди, може втратити свою самобутність, потрапити під вплив іншої держави. Саме тому я вважаю, що треба бути більш поміркованими.

— Багато дискусій точиться навколо того, якою бачить молоде покоління свою країну. Один із стереотипів старшого покоління: Україна поділена на Схід і Захід. У вашому розумінні Україна єдина, чи вона розділена?

А.Б. : Для людей мого кола спілкування, вона, безперечно, єдина. Будь-яка країна має західний бік і східний, як і людина — правий і лівий. Різні регіони можуть мати різні традиції, але це не означає, що вони не мають нічого спільного.

— Чи достатньо в нас діалогу в суспільстві?

А.Б. : Мені здається, що людина зараз більше замкнута на собі, на своїх проблемах. Це, на мою думку, дуже погано, тому що спілкування дає інформацію, силу, ти можеш щось робити. А що стосується того, що Закарпаття, Донбас хочуть відокремитися, то, думаю, що це зумовлено економічними чинниками. Якщо з економікою усе буде гаразд, то зникнуть і етнічні проблеми. Я думаю, що піднімати потрібно не саму економіку, а все в комплексі. Не треба вмикати політичну чи економічну машину. Треба просто увімкнути організаторську.

— Наскільки ваші знання будуть потрібні в Україні?

Я.К. : Насправді все залежить від тієї людини, яка хоче використати ці знання. Зараз багато можливостей виїхати на Захід. Може, це і вигідно, але мені здається, що сильна особистість залишається тут.

— При знайомстві з ліцеєм у багатьох людей виникає питання, чи навчаються тут лише діти багатих людей?

Я.К. : Про ліцей я дізналася з оголошення у газеті, моя подруга запропонувала — і я спробувала. Привілейованість в ліцеї має бути. Але, безперечно, мова йде не про різницю в матеріальному стані наших батьків.

К.М. : Це такий заклад, де ти не можеш бути вульгарним. Третій курс створює певну ауру, і першокурсник уже не може вийти за певні межі. Молода людина в ліцеї виробляє в собі певні правила.

Я.К. : Проблема ліцею — що всі його учні однаково амбітні. Це, з одного боку, і добре, але з’являються деякі непорозуміння.

— Що, до речі, для вас є визначальним в обов’язках еліти? Яка, на вашу думку, роль еліти в суспільстві?

А.Б. : Еліта має бути тим чинником, який створить умови для усіх інших у нашому просуванні вперед. Вона має бути першопрохідцем, задавати ритм, тон.

Я.К.: Еліта — це каталізатор. Не можна сказати, що вона визначає, скеровує. Вона просто має підштовхнути суспільство до вищого рівня або до нижчого, дивлячись, яка еліта.

— Чи готові ви до того, що доведеться підтверджувати свою належність до еліти кожного разу — вчинками, способом життя? Що для вас є критерієм елітності серед людей, яких ви знаєте?

А.Б. : Такі люди не повинні обов’язково обіймати якісь посади, визначатись якимось особливим матеріальним статусом. Усе, що духовне, вольове — це вони. І у провінції має бути така еліта. І є. Іноді навіть дивуєшся, що учні провінційних учителів приїжджають до столиці і досягають більшого, ніж представники класних, елітних шкіл.

— Що таке ліцейний етикет? Яка риса ліцеїстів є характерною?

Я.К.: Негарно бути неактивним. Якщо в школі хтось підняв руку на уроці — всі на нього: «У- у, щось знає, вискочка». Якщо ж у ліцеї хтось не підняв руку — боже, нічого не знає!

К.М. : Стосунки між ліцеїстами не такі, як між учнями в звичайній школі. Там різні групки. Тут, ким би ти не був, головне, щоб ти прагнув чогось. І це помітно, коли зустрічаєш наших випускників

А.Б. : Нам елітність почали прищеплювати від початку: ви — майбутнє, ви — політики, ви — економісти, ви — юристи. У звичайній школі є кілька людей на клас, які знають точно, ким вони будуть. А у нас — майже всі. Сюди приходять за знаннями, і тільки одиниці — за престижем. І це змушує працювати. Коли ти знаєш, скільки навколо особистостей, як ти можеш нею не бути?