Сильна, соборна — чи «окрадена»,

Останні події у Верховній Раді України, зокрема відверто шахрайський спосіб ухвалення закону про засади мовної політики, авторами якого є В. Колесніченко і С. Ківалов із Партії регіонів, безперечно, схвилювали всіх небайдужих українців. Проте не кожний має можливість і знає спосіб висловити своє ставлення до цього.

Зміст закону і спосіб його прийняття має у своїй основі необ’єктивну оцінку мовної ситуації в Україні, а отже, й нехтування принципів правди і справедливості. Намагання ухвалити такий закон — ще один яскравий приклад брутального ігнорування принципів парламентаризму, зневажання українського народу, його історично визрілих завдань і потреб державного відродження. Утім, ідеться не про відродження самої мови, — вона універсально розвинута й відповідає потребам усіх галузей духовного життя — а про відновлення суспільно важливих її функцій — державо- і націєконсолідуючих, яких українська мова протягом століть не мала, бо була забороненою і виведеною зі сфери освіти й публічного життя. Така потреба відновлення й утвердження державних функцій нашої мови — цілком логічна для народу, який здобув державну самостійність. Це логіка, за якою жили всі народи, які визволялися з-під колоніального гніту. Вона відповідає логіці й меті культурного відродження українців, започаткованого ще в перші десятиліття ХІХ століття українськими письменниками, починаючи від І. Котляревського, фольклористами, істориками. Могутній поштовх до українського відродження дав Тарас Шевченко, який зачарував красою й розкутістю своєї поетичної мови, чистими патріотичними почуттями до України, глибокою стурбованістю її нещасливою історичною долею й вірою в майбутнє визволення. Шевченкове слово надихнуло молодих українських патріотів, що утворили Кирило-Мефодіївське братство, у програмних документах якого йшлося про відродження України як незалежної держави. А серед найперших практичних завдань — організація освіти рідною мовою. Ці ж ідеї — державного і мовно-культурного відродження були головними в діяльності Павла Чубинського — автора пісні-гімну «Ще не вмерла України і слава, і воля», написаного 1862 року. Відомими осередками культурно-мовного відродження 30 — 40-х рр. ХІХ ст. була творчість українських письменників Слобідської України, що гуртувалися навколо Харківського університету, і діяльність західноукраїнської «Руської трійці». Чи варто далі називати відомі імена діячів українського відродження? Їхня творча думка завжди поєднувала відродження держави і національної мови. Такою ж логікою і програмою була перейнята і творчість шістдесятників (згадаймо відому працю нашого сучасника І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»), масовий рух за самостійність України у кінці 1980-х — на поч. 1990-х, що увінчався проголошенням державної самостійності України, а перед тим — ухваленням у Верховній Раді УРСР закону про державність української мови. Це програмні документи .

Та на противагу цьому державотворчому рухові Партія регіонів уже тривалий час веде свою діяльність не до впровадження української мови в усі сфери політичного, громадського і культурного життя, а до витіснення її російською. Це фактично означає намагання закріпити наслідки колонізаційної політики русифікації, яку здійснювали російські царі і радянська комуністична адміністрація. Особливо виразно суть такої політики демонструє запропонований закон Колесніченка — Ківалова, що цілком не відповідає ідеї національного відродження. Звичайно, його автори цього прямо не визнають. Формально вони турбуються про російську та інші мови нацменшин. Але будь-хто з росіян, що живуть в Україні, якщо він не засліплений шовінізмом, не скаже про якісь утиски його можливостей задовольняти свої культурні потреби в російській мові. Гадаю, що мислячі росіяни, які мають певні моральні принципи, не захочуть бачити себе спільниками Колесніченка, бути в ролі супротивників мовно-культурного відродження українського народу. Очевидно, цей закон головним чином спрямований на зросійщених українців, щоб за його допомогою зруйнувати будь-яку мотивацію для їхнього поступового повернення до рідних коренів — мови їхніх батьків, дідів, їхнього роду-народу. Такий «подарунок» від ПР російськомовним українцям є, якщо його оцінити критично, не що інше як неповага до них, сприйняття їх за таких, що відвернулися від мови своїх предків і готові стати на бік тих, хто прямо чи приховано веде війну проти української мови, а отже, і проти України. Гадаю, що більшість українців, навіть ті, котрі, підпавши під психологічний тиск російськомовної маси, ще розмовляють російською, таки має українську душу, розум і почуття відповідальності й не стане спільниками ворогів української мови. Бо це було б самоприниженням, визнанням нашої колективної національної недалекоглядності. Я вважаю, що в цих тимчасово відгороджених, навіть, можна сказати, украдених від української мови українців (згадаймо вражаючі яснобаченням афористичні слова Шевченка: «Та неоднаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять...») збереглося й поступово стає визначальним почуття української солідарності.

І насамкінець хочу звернутися до всіх українців, щоб вони в цій небезпечній ситуації виявили активність, потужно продемонстрували протест проти намагань ухвалити цей антиукраїнський, антиконституційний закон.

2014 року Україна святкуватиме величний 200-літній ювілей свого генія. Сильна, соборна — чи «окрадена», принижена антиукраїнськими законами?!!