Син козака Григорій Нудьга

Після скасування царським урядом Гетьманщини (1764 р.) на території Чернігівщини й Полтавщини ще довго — до 1917 року — існував окремий козацький стан зі своїми правами та привілеями. І з незатертою історичною пам’яттю та вільнолюбством.

Козацькою була й Артюхівка — село, що в Роменському повіті Полтавської губернії (тепер Сумська область). Козак Антон Нудьга спершу мав усього півтора гектара, але після революції йому додали ще три з половиною — і він з дружиною Яриною, теж козачкою з дому Кулик, трудився не покладаючи рук. Адже підростали діти. Серед них і Григорій, який з’явився на світ 21 січня 1913 року, — за півтора року до Першої світової війни...

На цю війну призвали і Антона. Повернувся з двома пораненнями і двома медалями. Григорій невдовзі пішов в Артюхівці до початкової, відтак семирічної трудової школи у Глинську. Опісля подався до Гадяча, щоб навчатися у педагогічному технікумі. Після технікуму Григорій 1931 року повернувся в Артюхівку вчителювати. Провадив уроки української (а також німецької) мови та літератури, а через місяць його призначили директором.

Проте радість з нового призначення була недовгою. В селі панував неспокій. У 1929—1930 роках 43-х найпрацьовитіших господарів звинуватили у приналежності до Спілки визволення України — і вивезли невідь-куди... В село внадилися уповноважені. Почалася суцільна «викачка» хліба.

Про ці страшні часи Григорій Нудьга пристрасно, з невимовним болем і гнівом розповів у спогадах «Цар-голод», що їх 1993 року оприлюднив журнал «Київ», № 2-3. «У листопаді і особливо в грудні 1932 року стало цілком зрозуміло, що Цар-голод уже почав своє страшне смертельне діло...» Тим-то в молодого вчителя зароїлась думка їхати до голови ВУЦВК Г. Петровського, так званого всеукраїнського старости, і розповісти про непосильні для селян плани хлібозаготівель, які, за його підрахунками, можна виконати хіба що за чотири роки.

Григорій обміркував цю справу з головою сільради, потім ще з двома односельцями — і всі четверо потайки виїхали спершу до Ромен, яке було окружним центром. І подалися на прийом до Білого, який заступав у Ромнах Петровського. «Він попросив нас сісти. Я подав йому листа від громадян села. Прочитав уважно від початку до кінця, довго не підводив голови, щось думав, нарешті звів очі на нас і стиха промовив: «Знаєте що? Їдьте додому та не кажіть навіть, що були у мене».

Щоб не вмерти з голоду, збирали в лісі дикі кислиці, жолуді, груші... Відтак Григорій поїхав до Києва і в крамниці «Торгсін» на Бассарабці за дві батькові срібні медалі з війни отримав дві хлібини, за мамині золоті сережки — чотири (вона дала на продаж ще і свій срібний хрестик). Вчительський пайок борошна (12 кілограмів на місяць) змішували з липовою корою та розмеленими жолудями і варили...

Отак і вижили. Настав червень 1933-го. Половина села вимерла. Помер і батько Антон. Григорію не могли пробачити його поїздку до Білого, і він заявив привселюдно, що вибирається до Москви; насправді ж подався до Харкова, вступив у тамтешній університет. А з перенесенням столиці до Києва (1934-го) продовжив студії в Київському університеті .

ТРИ ВТЕЧІ І ТРИ РАДОСТІ ПЕРЕД АРЕШТОМ

На «волі» (в Харкові) Григорій відвідував вистави театру Леся Курбаса «Березіль»; тут залишалися улюблені викладачі Григорія: Л. Булаховський, М. Наконечний, в Києві — А. Кримський, О. Білецький, А. Хвиля, М. Грунський, С. Савченко, С. Маслов... «Найбільше зацікавили роботи М. Зерова, А. Шамрая, П. Филиповича, а з давніших — В. Перетца своїми багатствами фактів, знанням джерел. Тоді обрав за принцип: для дослідника знання джерел і фактів — основне». Тим-то зблизився з П. Поповим, позаяк той підтримував його спроби наукових досліджень.

І вже тоді Григорій опублікував у журналі «Радянська література» (1935, №2) статтю про кобзаря Івана Запорожченка, підготував обширну наукову розвідку «Пісні літературного походження в українському фольклорі», яку схвалив О. Білецький і пізніше надрукував журнал «Радянське літературознавство. Наукові записки» (1940, кн. 5-6, с. 155-192). Григорія, ще студента, запросили до Інституту фольклору Академії наук УРСР на посаду молодшого наукового співробітника. Поєднував працю з навчанням (трудився в дві зміни).

Отримавши диплом, Григорій на «відмінно» склав іспити до аспірантури, але його не зарахували, хоча півроку обіцяли... І він поїхав до Полтави, де з грудня 1938-го почав викладати в педінституті українську мову. У Полтаві він підготував кандидатську дисертацію; в березні його взяли на перепідготовку, а в червні 1941-го він уже командував взводом.

Саме з цього періоду починаються його карколомні і страшні пригоди, про які можна написати детективний роман. Річ у тім, що влітку 1942 року 6-та армія Південно-Західного фронту потрапила за Харковом в оточення — і лейтенант Нудьга опинився в полоні. Деякий час перебував на Холодній Горі біля Харкова, потім його вивезли до Полтави. Гарував на деревообробному заводі — і звідти зумів утекти. Згодом ще раз його забрала польова жандармерія, два тижні посидів за ґратами — і вдруге «пощастило вирватися». Втретє втік од німаків (як їх називали в Галичині), коли ті везли його в ешелоні до фатерланду.

І ось повернулася радянська влада. Після численних перевірок, підозр (адже радянські офіцери в полон не здаються) його у червні 1944-го  відправили з маршовою ротою на фронт. Але у Львові, неподалік збірного пункту біля вокзалу, випадково зустрів знайомих науковців із Києва, які приїхали налагоджувати наукове життя у Львові, і вони домоглися того, щоб Нудьга, замість автомата, взяв у руки перо: його прийняли на працю у Львівське відділення Інституту літератури Академії наук.

Праця була приємною, адже поряд такі авторитети, як І. Крип’якевич, М. Возняк, Ф. Колесса... Філарет Колесса написав відгук на його дисертацію, Нудьга поїхав до Києва, 4 травня 1945-го зайшов до Рильського — і Максим Тадейович, у ту пору голова Спілки письменників України, написав записку  директорові Укрвидаву з проханням включити працю вченого про пісні у темплан видань. З цією запискою Нудьга зайнявся справою захисту дисертації, який було призначено на 10 травня. Саме перед тим, 9-го числа, народився син. Нудьга вирішив поїхати на день (неділю) до Львова, щоб у понеділок бути у Києві. Та перед входом на вокзал до нього підійшли троє невідомих і звеліли сісти з ними в машину. Це були енкаведисти...

ЗА ВІДМОВУ ДОНОСИТИ — НА КОЛИМУ

Григорій мав побачити щойно народженого сина, захистити дисертацію, зажевріла надія видати книжку... Та замість цих трьох радостей — тюрма на вулиці Володимирській, допити, погрози (він відкинув усі звинувачення як абсурдні) і вирок лиховісної «тройки» за статтею 54, пункт 10: десять літ лагерів загального режиму, обмеження громадянських прав на три роки, конфіскація майна.

Засуд вислухав 8 серпня 1945-го в Полтаві, куди його спровадили з Києва через три місяці після арешту.

У Полтаві Григорій разом з іншими в’язнями (дармова рабська сила) споруджував маслозавод, потім — який парадокс! — відбудовував будинок НКВД. Раз у раз писав протести — і глухо. Та на початку 1947 року до нього приїхав прокурор і сповістив, що Григорія невдовзі випустять на волю, бо переглянути його справу попросили М. Рильський, Ф. Колесса, В. Щурат і П. Попов. А наступного дня його відвідав інший гість — оперуповноважений МДБ. І запропонував «співпрацювати» з органами. «Як, — запитав обурений Нудьга, — за моє законне звільнення я повинен стати донощиком на тих, хто клопочеться про мою волю? Невже ви мене вважаєте негідником?..» І — замість Львова — Нудьга опинився на Колимі.

На Колимі він виконував дві норми, день йому зараховували за два, тому через шість літ, у жовтні 1951 року, він повернувся в Україну. На початку 1952-го пощастило прописатись у містечку Винники, що під Львовом, і влаштуватися обліковцем на швейну фабрику.

Уже після смерті Сталіна з Нудьги зняли судимість, видали пашпорт. І навіть дозволили працювати в журналі «Жовтень», в якому три роки завідував відділом критики; працював у одній кімнаті з Дмитром Павличком та Григорієм Тютюнником, про якого пізніше написав теплий спомин. 1956 року захистив нарешті дисертацію, а в травні 1957-го директор Інституту суспільних наук АН УРСР зарахував Григорія Антоновича на посаду молодшого наукового співробітника.

В інституті Нудьга пропрацював неповних 16 літ. Це був найбільш плідний творчий період, коли писав, розшукував раритети, листувався з фахівцями. З нього не спускали очей кадебісти, партійний ідеолог області Маланчук, та й серед «колег» було чимало стукачів і явних недоброзичливців, котрі, до того ж, заздрили Нудьзі як вченому і світлій, не заплямованій сервілізмом людині. Тому й рукописи у видавництвах, бувало, «губили» або відправляли на безнастанне рецензування, як у випадку з «Українською піснею в світі».

Не вдавалося й підвищити Григорія Антоновича до старшого наукового співробітника — справу блокували обком і КДБ. А коли Вчена рада таки зважилася перевести відомого вченого на таку посаду, то її одразу розпустили, а самого Нудьгу у вересні 1972-го, за півроку до пенсії, «скоротили»...

І все ж, перебиваючись буквально хлібом і водою, Григорій Антонович працював не покладаючи рук. Коли ж вийшла «Українська пісня в світі» — він отримав захоплені відгуки від Олеся Гончара, Олекси Ющенка, Петра Одарченка зі США, російськомовного поета Леоніда Вишеславського.

Леонід Миколайович, зокрема писав: «Була б на те моя воля, я б уквітчав тебе пальмовим листям найвищого академіка. Та ти й так — великий вчений!»

Хіба це не справжнє визнання? Причому людей видатних, а не тих пігмеїв, які нічого вартісного не створили і давно канули в непам’ять; а якщо їх і згадують, то лишень як гонителів і пристосуванців...