«Синдром війни»

Участь грузинів в українсько-російській війні, яку досі сором’язливо називають АТО, — це яскрава сторінка нашої історії. Важлива не стільки кількість грузинських воїнів, скільки «якість» людей, які приїхали воювати за нашу свободу. Мені пощастило особисто спілкуватися з командиром «Грузинського легіону» Мамукою Мамулашвілі (див. про нього у «Дні» № 41 від 10 березня 2016 року). Він — корінний тбілісець, син генерала Зураба Мамулашвілі. Це високо освічений військовик (фахівець з економіки і міжнародного права), окрім того, очолює Грузинську національну федерацію змішаних єдиноборств. Цікаво, що батько й син Мамулашвілі воювали в Абхазії в 1992 році. Мамуці тоді було лише чотирнадцять...

«Все, що тепер називають «гібридною війною», було випробувано в Грузії ще на початку 1990-х років. Сценарій той же, — упевнений Мамука Мамулашвілі. — Росія тоді підписала домовленість, причому не як сторона конфлікту, а як посередник між Абхазією й Грузією. Через п’ять днів ми відвели важку артилерію від лінії фронту, і після цього Росія одразу почала наступальну операцію. Взяла Сухумі й не захоплені нею раніше міста і села Абхазії. Світ мовчав, дивлячись на це беззаконня, лише Україна нас тоді підтримала. Та й то, не на офіційному рівні. Військове з’єднання УНСО непогано виконувало поставлені командуванням завдання. І в моральному плані нам була дуже важлива підтримка українців! І все ж таки ми тоді програли, з території Абхазії було понад 350 тисяч біженців. Боюся, коли б подібні елементи «гібридної війни» не повторилися нині в Україні. Не варто вірити Путіну і виконавцям його волі. Не вірте жодним домовленостям із Росією!»

Говорячи про історичні паралелі, Мамулашвілі нагадує: «В 1921 році більшовики вирішили анексувати Грузію, й один з останніх боїв був під самим Тбілісі. Біля села Табахмела частини 11-ї армії зіткнулися  із запеклим опором наших юнкерів під командуванням полковника Чхеїдзе. Як і в Україні, певна частина грузинського населення тоді піддалася впливу більшовицької пропаганди, а ось молоді хлопці, які навчалися у військовому училищі і яким було по 16–17 років, трималися дуже стійко. Їх було не більше 500. Як бачите, це схоже на ваш бій під Крутами... У деяких районах Грузії ще довго тривав спротив більшовикам. Останнє повстання спалахнуло в 1924 році. Але сили були нерівні, більшовики вже контролювали ситуацію і могли кинути великі сили на придушення повстанців. Тоді постраждали і мої родичі. В живих залишився лише мій прадід, який вимушений був змінити  прізвище і покинути рідні місця...»

«Після втрати Криму і частини Донбасу ми краще, ніж будь-хто, розуміємо грузинів», — кажу співбесіднику. «Тому наші відносини після закінчення війни повинні перейти на якісно вищий рівень. Це одна з тих цілей, які «Грузинський легіон» ставить перед собою. Недаремно ж ми категорично відмовилися від будь-якої зарплати, хоча в зоні АТО ризикуємо нарівні з усіма, — відповідає Мамука Мамулашвілі. — У нас також є втрати. Скажімо, після смерті Аліко Григолашвілі його дружина залишилася з двома дітьми. І у Коте Лашхіа без батька лишилася донька... Надання громадянства нас не цікавить, хіба що «вид на проживання», щоб можна було без проблем раз на півроку побачити своїх рідних і потім повернутися в зону АТО. А ось волонтерську допомогу ми охоче приймаємо, адже нам також треба мати теплий одяг, харчуватися. Ми тут тому, що представляємо волю грузинського народу. І українці, розуміючи це, всіляко нас підтримують. У нас багато спільного і попереду. Скажімо, після війни 1992–1993 років у Грузії з’явилося багато людей із посттравматичним синдромом чи «синдромом війни». Колишні бійці, які втратили рідних та друзів, які бачили всі жахи війни, або накладали на себе руки, або спивалися. Мова про десятки і сотні людей. Припускаю, що й на Україну чекає те ж саме. Треба переймати досвід США і  створити якісь реабілітаційні центри, де з колишніми бійцями працюватимуть  досвідчені психологи. Люди, які залишилися без ніг, без рук — їм також потрібно мати можливість висловитись. Думаю, що ветерани АТО повинні відігравати помітну роль в українському суспільстві й після війни. Зокрема, я маю на увазі патріотичне виховання молоді. Коли все це буде забезпечено, то руйнівний вплив «синдрому війни» буде суттєво зменшено».

P.S. Переглядаючи фотоархів Мамуки Мамулашвілі, я побачив одне його фото з дитиною. Спочатку вирішив, що це його син. Але командир «Грузинського легіону» сказав, що дорожить цим фото тому, що воно зроблено на прохання киянина. Цілком випадковий перехожий, побачив грузинську символіку і дуже захотів сфотографувати свого маленького сина з грузинським воїном. А таке тепле ставлення простих киян є чи не найвищою нагородою для грузинських легіонерів.