Таке різне кіно
Колись у Радянському Союзі виходили два журнали. Один — «Искусство кино». Його читали знавці, котрі цікавляться точкою зору Андрія Тарковського на проблему внутрішньокадрового монтажу. Інший — «Советский экран», який розкуповували дівчата і обклеювали ілюстраціями з нього стіни в гуртожитках. Схоже, друга гілка дала енергійніше потомство. Студенти-першокурсники, майбутні режисери, почувши на лекції прізвище Трюффо, просять повторити його ще раз. Їхні невинні очі ніколи не бачили шеститомника Ейзенштейна і портрета Бергмана. Зате юну падчерку Вуді Аллена, з якою він все-таки одружився, вони впізнають навіть на в’єтнамському ринку...
Тон, яким говорять про кіно сьогодні, був доречний на початку століття, коли була популярна стрічка «Любви моей бушующая страсть вместить не в силах жизни берега»... Якби можна було оживити сьогодні старий «Советский экран» — він видався б еталоном філософської мудрості, глибини кінознавчої думки, духовності й доброчесності.
На цьому дивному й сумному тлі книга «Режисура як мистецтво і професія» професора Віктора Борисовича Кисіна, прекрасного педагога і талановитого режисера, здається прибульцем з іншого світу, де не вживають слово «кіношник», де вірять, що режисер цілком може бути освіченою й інтелігентною людиною, де переконані, що мистецтво може бути високим... На жаль, автор не побачив своєї книги. Її видано вже після його смерті завдяки зусиллям близьких і учнів.
Ця книга — не довідник. Не практичне керівництво. Вона не навчить монтувати і розводити мізансцени. Вона про інше. Про роль режисера в цьому світі. Про його місію.
Мені захотілося розповісти про книгу Віктора Кисіна, бо наклад її, природно, мізерно малий. Майже всі примірники миттєво розхапали студенти. А решті доведеться задовольнятися іншими книгами — про режисерські вілли в Малібу і Беверлі Хіллз, про коханців Мерілін Монро і Елізабет Тейлор...
№239 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
