Точка кипіння
Iнформую поважне панство — читачів моєї найулюбленішої газети: всупереч назві й змісту надрукованої в «Дні» від 11 серпня цього року статті «Кризовий розвиток проблеми, якої немає», криза в стосунках між членами нашої родини сягнула точки кипіння. І саме на тому ґрунті, про який йдеться в статті: в цілковитій відповідності до рекомендацій авторів заданої статті, співробітників Центру стратегічних ініціатив Володимира Стуса й Ірини Константинової, моя невістка останнього дня перебування в пологовому будинку написала заяву: «Прошу через шість років направити мою дочку Євтушенко Ольгу Кирилівну до школи із шумерською мовою навчання». Коли про це довідався мій син, то я не впізнав рідного дитяти: завжди лагідна й аж ніяк не конфліктна людина, він обурився так, як, здається, ніколи не обурювався з іншого приводу. Бо не мав сумніву в тому, що його дочка, а моя онучка має піти до школи з давньокитайською мовою навчання. До родинного конфлікту, як годиться в таких випадках, підключилися всі, хто мав таку можливість, — родичі, друзі, сусіди, знайомі й зовсім не знайомі люди, колеги по роботі... Не стало відбою від телефонних дзвінків. Погиркалась з нами й листоноша. Через те, що кореспонденцію нам стала доставляти на власній кравчучці, а питання про виділення їй такого ж транспортного засобу, але казенного, досі не вирішено в поштовому відділенні.
Утім, усе це справи родинні. І я не писав би про них, якби мене не цікавило питання прав людини: чому про те, якою мовою бажає навчатися моя онучка, не спитали її саму? Кажете, мала, не дозріла ще до відповіді на нього. Аж ніяк із цим не погоджуюсь і з власного життєвого досвіду переконаний: і в такому віці можна цілком свідомо обрати собі рідну мову.
А справа була така. Коли 1952 року ми з моєю матір’ю ще перебували в пологовому будинку, до нашої палати завітав третій секретар єдиного на той час «ума, чести и совести», передав вітання від «батька народів», вивалив на стіл величезну купу чогось зовсім мені не зрозумілого й звернувся до мене: «Дорогой новый гражданин первого в мире социалистического государства! Перед тобой — все языки мира, из которых ты должен выбрать родной тебе. А задача партии и государства — обеспечить тебе необходимое языковое пространство, обучение, средства массовой информации и все прочее. Через несколько дней я приду уже к тебе домой, и ты скажешь, какой язык себе выбрал. Конечно, ты волен выбирать любой. Но все-таки мы тебе настойчиво советуем выбрать вот этот».
Дійсно, за кілька днів він уже був у нашій хаті:
— Ну что, выбрал себе родной язык? — посміхаючись запитав. — Так, обрав, — відповів я й побачив, з якою підозрою він на мене дивиться. — Ось моя рідна мова — українська.
— Ну что ж, — зробив він висновок після тривалого мовчання, — с тебя спрашивать за буржуазно-националистические извращения мы пока не будем по причине твоего малолетства. Но вот с твоими родителями разберемся непременно.
Звичайно ж, читач збагнув, що написане вище — лише плід фантазії автора цих рядків. Проте в мене до стратегів з Центру стратегічних ініціатив є й цілком серйозні запитання. Перше з них: чи цікавились вони думкою фахівців з питання багатомовності? Приміром, ось цією: «Переважна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактують стан двомовності, що переживає певна національна спільнота, як тимчасовий в асиміляційному процесі поглинання однієї мови іншою... Генетично-структурна близькість мов полегшує процес поглинання». Це уривок із книги завідуючої кафедри української мови Києво-Могилянської академії Лариси Масенко «Мова й політика» (К., «Соняшник», 1999). Переводячи розмову на побутовий рівень, зазначимо: в наведеному уривку йдеться про те, що на одній території дві мови (не кажучи вже про більшу кількість) мирно співіснувати не можуть. Хоч як би хто того бажав. Вони неодмінно вступають у смертельний двобій, у результаті якого одна мова перемагає, інша — гине, а разом із нею народ — її носій. Це — об’єктивна реальність, від якої немає куди подітись.
А чи читали автори згаданої статті інтерв’ю американського лінгвіста Девіда Харрісона «Мовний похорон» («День» від 17.06.2006), в якому вчений каже, що, за оцінками фахівців, до 2050 року з 6800 функціонуючих на сьогоднішній день у світі мов залишиться не більше половини? А разом із тим — і половина етносів світу. Чи не розроблена в Центрі стратегічних ініціатив стратегія пришвидшення цього процесу? А чи вивчали в Центрі (бодай поверхово) законодавство з мовного питання розвинених країн?
Нарешті, як у Центрі поставляться до моїх стратегічних ініціатив, що полягають у наступному: система освіти в нашій країні має бути побудована таким чином, щоб кожен юнак і кожна дівчина в усіх можливих випадках на момент отримання атестата про середню освіту обов’язково вільно володіли мовою народу, до якого належать етнічно, знали його історію, були прилучені до його культури. Вивчення цих дисциплін має здійснюватись у позашкільний час, проте за державний кошт. Саме завдяки цьому кожному нашому громадянинові не на словах, а на ділі буде доведено: ти є рівноправним членом української родини. Подібне не має аналогів у світі, його здійснення, безумовно, сприяло б підвищенню авторитету нашої держави на міжнародній арені.
Після набуття середньої освіти задоволення національно-культурних потреб громадян — представників національних меншин — має здійснюватись через культурні центри, спеціальні теле- та радіоканали, спеціальні видання тощо. Але на роботі та в громадських місцях (транспорті, закладах торгівлі, банківських і поштових відділеннях, юридичних консультаціях, нотаріальних конторах тощо) має вживатися виключно державна мова. Як у всіх нормальних країнах.
Проте й це навчання, й задоволення національно- культурних потреб громадян — представників національних меншин — має здійснюватись у нас лише на паритетних засадах із країнами — історичними батьківщинами цих громадян. Щодо Росії, то тут у вирішенні даного питання ми можемо піти ще далі: в усіх школах України, де зараз навчання ведеться російською мовою, запроваджуємо навчання українською й кажемо росіянам: ви відкриваєте одну школу з українською мовою навчання — ми одну з російською, ви десять — і ми десять, ви сто — й ми сто... Проблем немає. Ото й будуть відносини на паритетних засадах!
Визначальним завданням української влади у вирішенні мовного питання на нинішньому етапі існування нашої країни має бути досягнення становища, за якого українська мова в Українській державі посяде таке ж саме місце, яке посідають мови титульних націй у цивілізованих країнах.
