Той, хто читає «День», стає незалежним
На перший погляд зазначена в заголовку теза здається суперечливою, а комусь — взагалі нісенітницею. Але це лише на перший погляд. Якщо ж «копнути» глибше, все стає на свої місця.
Видання «День» з самого початку свого існування позиціонувалося як видання інформативне, просвітницького плану, зі створенням дискусійного майданчика думок, певною мірою філософське та, і це найголовніше, з потужним ухилом на висвітлення історичної правди взагалі і української зокрема з постійними рубриками ось уже багато років — «Історія і «Я» та «Україна Incognita».
Звичайно ж, писати незаангажовану історичну правду, погодьтеся, дуже й дуже непросто, ба більше, іноді навіть небезпечно... Адже «визволення» з небуття та історичного полону багатьох знакових постатей і фактів української історії, які свідомо ігнорувала колишня царська, радянська історіографія, а тепер — нинішня влада за наявності свідомих чи несвідомих нашарувань, надзвичайно важке завдання. Висвітлення історичних моментів, концентрація уваги суспільства на його витоках було і є (певно, що й буде в майбутньому) таким собі постійним балансуванням на лезі ножа — правди/неправди/міфу. І подібне відбувається не лише в Україні, а й у світовій історії таким чином, що державний устрій диктує рівень історичної правди. Фігурально — яка влада, така і вона — її величність історична правда, адже відбувається постійне переписування історії. Недаремно ж у 1990-х роках просторами СРСР гуляла примовка, що це країна з непередбачуваним минулим. Необхідно зазначити також, що кожна владна ієрархія формує власну історичну думку, яка дуже часто суперечить історичним фактам. Це саме той потужний чинник, який перетворює її (історію) в заручницю політичної доцільності моменту. Тож зрозуміло, наскільки складно і відповідально «розкривати очі суспільству» на його власну історію. Писати про правду чи писати і відкривати правду, як говорять жартівники з Одеси, — «дві великі різниці».
Навіть неозброєним оком видно, як кількість публікацій матеріалів на відновлення історичної правди у «Дні» сприяє, умовно кажучи, оздоровленню суспільства. Вже сьогодні стали незаперечною класикою та посібниками студентства видання серії «Україна Incognita», «Бронебійна публіцистика», щорічні і постійні фотовиставки «Дня». Фактично «День» став такою собі «повитухою» при народженні громадянського суспільства, де пологи відбуваються у надважких умовах. По суті, «День» узяв на свої плечі непосильну ношу — програму «Відродження української історії», яку, за визначенням, мала б втілювати у життя держава. Але вона (держава) самоусунулася від цього, ба більше, навіть свідомо відводить суспільну думку від історичної правди все з тих же кон’юнктурних міркувань доцільності. Від незнання власної історії наше віковічне відчуття меншовартості, неповаги до власної думки, філософії, літератури, мови, історії перебільшене, ну ду-у-уже «уважительное» ставлення до іншої, особливо російсько-імперської думки. І, як наслідок, українське суспільство знаходиться у стані віковічно-принизливого очікування на «прозріння, розуміння і схвалення» важливості в очах Росії існування на світовій мапі незалежної України. Авжеж, дочекаємося...
Сьогодні Росія не гребує ніякими засобами. І над усе — масована гуманітарна атака на наш інформаційний простір. Нестримна і невпинна тотальна дискредитація України перед світом як держави несамостійної, ствердження світової думки про нас як про країну, яка не відбулася. Триває боротьба не на життя, а на смерть — тобто чи бути Україні незалежною, чи ні. І в цій боротьбі правофланговим сьогодні є саме «День». Це він, повертаючи нас до минувшини, озброює ідеологічно, робить людей думаючими, вільними і незалежними. Це надзвичайно важлива, важка і невдячна робота, яку, крім нас самих, ніхто не зробить. Адже саме наша історія та наша ідентичність робить нас відмінними від інших, цікавими самим собі, а значить, і світові.
І такий собі Р. S. — побажання. «День» від самого початку існування включив до «свого меню» потужний важіль — зворотній зв’язок — думку читачів, відводячи їм важливе місце на своїх шпальтах. Хоч, як на мене, сьогодні цього вже явно замало. Адже з розширенням кола читачів потік зворотної інформації також зростає, тому сама собою напрошується думка про надання більшої площі в газеті саме для читачів. Звичайно ж це не диктат, а бажання бачити кращим своє улюблене видання. Як на мене, давно перезріло питання створення рубрики (умовна назва) «Слідами ненадрукованих дописів». І переконаний, що за бортом ненадрукованого (в архівах «Дня») лежить розумовий пласт цікавих думок і пропозицій. Можливо, настав час розгалуження «Дня» саме за таким принципом, створення такого собі щоквартального додатка — альбому до «Дня».
Гасло «Дня» «Українці, читайте!» я б доповнив: «Українці, читайте і, передусім, «День», бо він робить вас думаючими, вільними і незалежними».
