Трагедія мису Херсонес: правда історії
Чесно кажучи, мене здивувала публікація в «Дні» (№ 130-131 від 27 липня 2012 року) репліки Миколи Шкурко з Ніжина з приводу статті Сергія Грабовського «Зраджені та забуті», яка була присвячена трагедії захисників Севастополя. Із якими саме висновками статті С. Грабовського «категорично не згодний» пан Шкурко? Із тим, що героїзм захисників міста був справжнім і непідробленим? Або з тим, що командування флоту й Севастопольського оборонного району (СОР) зрадило бійців та кинуло їх, рятуючи свої дорогоцінні «шкурки»? Або з тим, що існували реальні можливості продовжити утримувати СОР, втрачені через легкодухість командування?
Пан Шкурко звертається до ветеранів оборони Севастополя із закликом писати спогади. Не знаю, скільки цих ветеранів ще залишилося серед живих. Проте їхня позиція з приводу можливості обороняти СОР відома з цитованої в статті С. Грабовського книжки капітана другого рангу у відставці Ігоря Маношина «Героїчна трагедія: про останні дні оборони Севастополя 29 червня — 12 липня 1942 року» (видавництво «Таврида», 2001 р.). Автор — людина свого покоління, тому в тексті зустрічаються заздоровниці на честь «мудрої партії», явні зразки неполіткоректності типу «зрадники з татар», а ось висловів «зрадники з росіян» не знайдеш. Мабуть, що таких не було. І генерал Власов, і вся його численна команда були, очевидно, чеченцями або кримськими татарами. Але ці окремі, хоча й істотні, недоліки книжки не применшують головного: спробу прочинити завісу замовчування трагедії мису Херсонес, де було все — і героїзм, і підлість, і звитяга, і ницість. Загалом, як це і буває в справжньому, невигаданому житті. Суть книжки зводиться до того, що Приморська армія й частини берегової оборони флоту були кинуті в безнадійній ситуації битися в Севастополі до останнього. Їхня кількість складала понад 80 тисяч чоловік, серед них — безліч поранених. Усі ці люди, за дуже невеликим винятком, або загинули, або потрапили в полон, що теж, в більшості випадків, закінчилося загибеллю. Більше того, матросів, солдатів і офіцерів фактично кинули напризволяще, залишивши без військового й політичного керівництва, без постачання. У ніч з 30 червня на 1 липня 1942 року, як пише
І. Маношин: «... було вивезено... двома підводними човнами й 14 транспортними літаками «Дуглас» (ПС-84) 600 чоловік керівного складу...».
У травні 1961 року в Севастополі проходила військово-історична конференція, в якій брали участь адмірали Октябрьський та Кулаков. Були там і вцілілі жертви мису Херсонес. Полковник Д. Піскунов, який пройшов полон, сказав: «Я хочу поділитися загальним настроєм наших учасників оборони, які опинилися в полоні. Загальний настрій був таким — нас здали в полон. Ми б ще воювали й билися. Я бачив людей. Адже багато хто плакав від образи й гіркоти, що так безславно скінчилося їхнє життя, вірніше, служба в армії». Адмірал Ф. Октябрьський нарікав, що не було можливості евакуювати армію. Але інші можливості в нього були. 30 червня о 9.00 Октябрьський надіслав телеграму керівництву такого змісту: «Противник прорвався з Північного боку на Корабельну сторону. Бойові дії проходили в характері вуличних боїв. Війська, що залишилися, втомилися (похитнулися), хоча більшість продовжує героїчно битися. Противник підсилив натиск авіацією, танками. Враховуючи сильне зниження вогневої потужності, треба вважати, в такому становищі ми протримаємося максимум 2—3 дні. Виходячи з такої конкретної обстановки, прошу Вас дозволити мені в ніч з 30 червня на 1 липня вивезти літаками 200—500 чоловік відповідальних працівників, командирів на Кавказ, а також, якщо вдасться, самому залишити Севастополь, залишивши тут свого заступника генерал-майора Петрова». Планувалося також евакуювати командирів частин. Їх відкликали з позицій, що призвело до дезорганізації оборони.
І.Маношин наводить слова генерал-майора Новикова, останнього командувача обороною міста, сказані ним у полоні: «Можна було б ще триматися, відходити поступово, а в цей час організувати евакуацію. Що означає відкликати командирів частин? Це — розвалити їх, посіяти паніку, що й сталося. А німець, крадькома, йшов за нами до самої 35-ї батареї».
А щодо командування СОР і ЧФ (в особі Октябрського, Петрова й інших), то вони евакуювались успішно, кинувши своїх підлеглих напризволяще. Під час Кримської війни ХІХ ст. евакуацією російських військ на північну сторону Севастополя керував граф генерал Остен-Сакен, він ступив на понтонний міст останнім, після останнього солдата, ризикуючи потрапити під ядра французів та англійців. Комуністичні адмірали та генерали поводилися зовсім по-іншому.
Маношин намагається якось виправдати високопоставлених утікачів, але сам же наводить слова учасника подій на мисі Херсонес — старшого лейтенанта М. Головка: «Я вважаю, що ми могли ще тримати оборону, якби не здригнулося командування, яке повинне було відходити останнім!»
До кінця червня 1942 р. німцям удалося майже повністю заблокувати Севастополь з моря силами 19 торпедних і 38 сторожових катерів. Цей «москітний флот» виявився сильнішим, ніж Чорноморський з його лінкором, крейсерами, есмінцями і тими ж торпедними катерами. До червня 1942-го, втративши ряд бойових кораблів, командування ЧФ фактично припинило широкомасштабні перевезення боєприпасів і поповнення до Севастополя. Адмірал Октябрський вирішив, що кораблі треба зберегти за будь-яку ціну. Такою ціною був Севастополь, який міг би ще триматися за умови відповідного підкріплення. Октябрський зберіг кораблі, які в роки війни довгий час без будь-якої видимої користі простояли на Кавказі, а після 1945 р. пішли на злам. Чи варто було так трястися над кораблями, адже утримання плацдарму в Криму у вигляді СОР (Севастопольського оборонного району) було набагато важливіше? Кому потрібний флот, який не воює, а займається виключно самозбереженням?
Така позиція командування ЧФ виявилася фатальною для Севастополя і Приморської армії. А все могло обернутися інакше. Фельдмаршал Манштейн писав у своїх мемуарах, і Маношин дуже доречно його процитував: «...не можна було не визнати, що навіть якщо резерви у супротивника й були здебільшого вичерпані, то й ударна сила німецьких полків була на межі... полки налічували по кількасот осіб». Тобто німці були дуже виснажені, від полків лишилися роти, в кращому разі — батальйони. Ще трохи — і Вермахту довелося б перейти до оборони і тривалої позиційної війни. Але для цього командуванню ЧФ, незважаючи на втрати кораблів, слід було максимально активізувати морські перевезення до Севастополя. 80 тисяч загартованих бійців могли б ще довго битися, маючи боєприпаси. І це було набагато важливіше, ніж збереження старих крейсерів та есмінців, які й 1944-го не зможуть протидіяти евакуації німецьких і румунських військ із Криму.
Це — не полеміка з паном Шкурком. Це — факти, які, сподіваюся, оцінять самі читачі «Дня». Врешті-решт, сенс історії — у правді. Брехлива історія не навчить нічого доброго. Що ж, як сказано у Святому Письмі: «Ви пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними».
