«Треба жити так, як пасічник дядько Славко»

Минулого тижня на Волині побували журналісти зі сходу та півдня України. Зустріч із ними тільки підтвердила, що притомні, як кажуть, люди є в усіх регіонах України й що бандерівців гості в наших краях таки не зустріли. Проте вразила їхня своєрідна політична інфантильність, яка багатьом може пояснити те, що нині відбувається на «Східному фронті» нашої держави. На повному серйозі волинян запитували, а чому вони не йдуть... визволяти східняків від нашестя «зелених чоловічків»? Тому історія, розказана одним із учасників цього опитування, якраз і дає рецепт виживання в непростому й тривожному українському світі.

Василь НАГОРНИЙ, редактор відділу журналістських розслідувань редакції газети «Волинь-нова», адвокат:

— Недавно всі ми пережили чи не найстрашніші в історії України дні. На Майдані розстрілювали беззахисних людей. Вбивали підло, безжально, з-за рогу. Так діють лише догхантери, які, керуючись страхом, роблять свою чорну справу. Чи не вперше у житті я відчув біль від втрати незнайомих мені раніше людей і вперше пішов вночі до церкви, щоб попрощатися з Героями. Із того часу біль перетворився на ниюче почуття озлобленості, невизначеності й тривоги. А ще я перестав дивуватися: політики й далі цинічно брешуть — це закономірність, партійні «квотники» ділять портфелі — Ukrainian tradition; організатор місцевого «тітушника» претендує на високу владну посаду — переосмислення помилок. Як з цим жити?..

Якось знайомі розповіли, що їхній сусід, пасічник дядько Славко, був на барикадах у Києві, хоча й приховує це. Вони його впізнали на світлині в Інтернеті. Це мене зацікавило...

На порозі старенького будинку мене зустрів типовий, на мій погляд, бджоляр: чоловік років п’ятдесяти, сивоголовий, з глибокими зморшками на обличчі та грубими, порепаними від роботи руками. В’ячеслав Григорович сприйняв мене за потенційного покупця меду, бо відразу запитав, чи прихопив я із собою банку на обмін. Коли ж дізнався, що має справу з журналістом, якого цікавить розповідь про Майдан, то якось знітився.

— Я нікуди не їздив, — сказав, як відрубав. Майже годину я з ним спілкувався: просив, доводив, мовляв, люди повинні знати про таких патріотів, показував як доказ його фотографію. А він лише знизував плечима та все повторював:  — Нікуди не їздив, на знімку не я. Зрештою, сіли на лавочці, мовчки закурили. На обійстя в цей час вийшла дружина пасічника: 

— А шо, Славко, знову кличуть на конференцію з бджільництва?  Якщо їхати до Великодня, то відмовляйся, бо ми ще город не посадили. Осьо лише раз взяв участь в ярмарку, то тепер їздить по всій Україні, обмінюється досвідом. Але я не проти, бо йому навіть путівку виділили, то він на курорт в Карпати з’їздив. Тіко трохи переживала, бо то якраз під час революції було, — затуркотіла жінка.

Дядько Славко завмер, лице стало кам’яне. Я оговтався першим і пояснив господині, що цікавлюся медом...

В’ячеслав Григорович провів мене до хвіртки, опустив очі й прошепотів:

— Дякую. Вона, як хвилюється, то напади бувають. Слава Богу, поряд медичка живе. Розумієте, там дітей били. У мене своїх немає, то вони всі мені, як сини та дочки.

Я спробував зачепитися за розмову:

— Ну, ви й конспіратор! То ви в сотні були чи самі? 

— Та не був я там, не був, — ще тихіше відповів дядько Славко, й на його очах виступили сльози.

Я лише спромігся сказати: «Героям Слава!», бо зрозумів — нам треба жити так, як дядько Славко...

Сергій ШИШКІН, композитор, автор-виконавець (м. Володимир-Волинський):

— Понад 20 років заангажований у розвиток сучасної української культури. Особливо в тій частині, де вона розвивається відповідно до світових тенденцій. Порозуміння з системою за весь час так і не знайшов. Мінялися президенти, партії, міністри, начальники  управлінь. А ми й далі програвали інформаційну війну. І зрештою допрогравалися. Після трьох місяців Майдану навіть подав свою кандидатуру на начальника обласного Управління культури, розуміючи, що за часів кризи треба впроваджувати нові підходи. Підтримали мене всі майданівські організації Волині. Тільки нова влада нас не почула. Точніше, навіть слухати не збиралася. Партійні квоти й усе таке. А ми — незалежні митці — давно покладаємося на власні сили. Прийшов нарешті час, коли свідома частина громади так само почала покладатися саме на власні сили. І Майдан тому допоміг. Найактивніші їздили до Києва, переймалися тим духом і поверталися вже заряджені на дії у власних регіонах.

А своїм Володимиром взагалі пишаюсь. Наша 51-ша механізована бригада була розкрадена вщент. Коли тільки почалося в Криму, кілька моїх друзів-бізнесменів, усвідомивши всю трагічність стану нашої бригади, взялися їй допомогти. Розбурхали громадськість, і  тепер нас вже ставлять за приклад. І люстраційний комітет у нас запрацював чи не перший в області.  Легко не буде. Розумію. Ті, хто непогано почував себе за будь-якої влади, оскільки не дуже переймався питаннями ідеологічними, шукають підходи і  тепер. Та є вже суттєва  частина тих, хто відчув вагу відповідальності, незалежно від посад, статусів і партійних квот. І вони вже не прогнуться. І до культури в них ставлення адекватне часові. Вони постійно підтримували мене. А тепер — моя черга.

Юля СМАЛЬ, мама трьох дітей, письменниця, вчителька хімії:

— Із доброго — надія. Здається, оця надія, що все, нарешті, «устаканиться» і буде добре, дає силу жити. Звісно, віра. Такі ефемерні наразі почуття, але, якби не вони, не було б нічого. Хочеться сподіватися, що ми скористаємося можливостями епохи перемін. Як можна не тішитися, коли дзвонять італійці, які завжди були індиферентними до нас, до України в цілому, запрошують до себе жити,  бо в нас тут таке коїться. А ми відмовляємося, бо плануємо жити тут і працювати тут. Погане ж усе прив’язане до тілесного. Я ж із тих, толерантних до влади, готова підтягати паска, садити картоплю (уже посадили, до речі), обмежити літній відпочинок дітей річкою та лісом у селі замість крутого мовного табору й засмагання на берегах Середземного моря. І ця от «реакція», коли відбуваються несподівані відкати назад, — здається, от, уже досягли, здобули, тільки — будувати, працювати. Але — ні. Ще треба чистити, повертатися й весь час чекати удару в спину. Це, певно, найгірше...

Марічка ОСТРОВСЬКА (КОВАЛЬЧУК), художниця, вчителька, с. Угринів Горохівського району:

— Дуже чітко показала зміни в наших головах остання подія «Живий ланцюг єднання», коли в сільській місцевості передвербної суботи дуже багато роботи, батьки й діти вийшли на трасу з прапорами, співали Гімн України й скандували «Слава Україні!». Вразили свідомі добрі вчинки голови Сенкивичівської сільської ради зі співробітниками; вчителів Угринівської школи, її учнів і старшокласниць зі Шкліня, які справді щиро вболівають за долю цілої громади, не переймаючись якимись своїми земними бажаннями. У наших тілах відбувся «мега-інсульт», який добряче трусонув і душі, коли все в середині «пересмажується» по-новому щохвилини, і нові емоції не закінчуються.

Марія ДОМАНСЬКА, активістка луцького Євромайдану, координатор від Волинь-Медіа:

— Тривога не лишає серця ні на хвилину. Кожна новина — як маленька бомбочка. Змушує переживати й панікувати. Ми зараз у скрутному становищі. Ми — це українці. Намагаюся підтримувати на відстані своїх друзів зі східних областей, писати їм, цікавитися їхнім життям і бажати впевненості. Коли ти знаєш тих людей вживу, спілкувався з ними і обіймав, не можеш сидіти спокійно й знати, що вони зараз живуть на пороховій бочці. У мене є друг із Донецька. Під час Євромайдану йому руки облили кислотою. Він не дуже вірить, що їм там допоможуть. І  так боляче бачити його зневіру,  якусь навіть приреченість та відчай. Це страшно. У свої 22 довелося усвідомлювати речі, про які лише читала з книжок. Тому дуже хвилююся за моїх друзів, братів і сестер, моїх співгромадян. Ви — сильні. Ви мусите пройти це випробування. Така воля Божа. Я сподіваюся, що наша дорогоцінна свобода, яку ми вже частково вибороли на Майдані, буде найбільшим оберегом нашого життя. Свобода розуму й серця, свобода руху й думки, свобода нас. Свобода, за яку поклала життя Небесна Сотня. Свобода, яку зараз виборюють східняки.