Три книжки про одне село

Село моє давнє-предавнє. Легенди повідують, що засновником його був Дорош Синій, який разом із двома братами врятувався від татар, що спалили його селище. А перша писемна згадка про нього датується 1447 роком в Актах польського короля Казиміра. Цим документом він «...дозволяє своїй тітці Федці Шилович (старостині Луцькій) свій маєток Любче й Доросині після своєї смерті записати кому завгодно з родичів». Що й вона згодом зробила, передавши їх своєму племінникові Богданові Васильовичу.

Ще майже 450 літ прошуміло над селом у невідомості. Лише минуле століття знову донесло чимало імен та прізвищ жителів Доросинь, які стали героями художньо-документального роману-трилогії місцевого вчителя, випускника Московського літературного інституту Степана Курила-Шванса: «На шляхах звивистих», «У вихорі війни», «Село Доросині і його люди».

Фрагментарно про декого з них скажу. За участь в антипанських бунтах 1906 року були заслані на каторгу в Сибір шість доросинівців. Додому повернувся лише Федон Слива. На фронтах Першої світової війни, зокрема, на Стоході, хоробро воювали уродженці села Трохим Войтюк і Григорій Синій. У подіях жовтня 1917 року в Петрограді брав активну участь Микола Вірний.

У головного отамана Симона Петлюри курінним був Ярофей Іщук. У батька Махна служив Василь Захарчук, а в загоні знаного отамана Зеленого — Григорій Грицюк. У Брестській тюрмі поряд з камерою Степана Бандери сидів член КПЗУ Микита Демчук. За возз’єднання західноукраїнських земель голосував депутат Народних Зборів у Львові Андрій Вірний. Зустріли німецько-польську війну в Польській армії Ридза-Смігли Семен Тимощук, Сергій Півнюк і Федон Смілий. Будували оборонні укріплення на Західному Бузі Микита Шмелюк, Іван Чабанчук, Захар Федчук. Із боями відступав аж до Сталінграда Петро Никитюк, а розписалися на стінах рейхстагу в травні 1945-го кавалер ордена Слави Зіновій Семенюк і Володимир Вірний (1951 року він став першим Героєм Соціалістичної праці на Волині).

У роки воєнного лихоліття рятували єврейські сім’ї родини Івана Хмельовського, Захара Войтюка та Івана Чабанчука. Давала притулок і продукти партизанським зв’язковим сім’я Артема і Ярини Мельничуків. У партизанському з’єднанні Антона Бринського хоробро воювали брати Микита і Семен Герасимчуки та Олександр Слюсаренко, а у школі підстаршин, що діяла на терені Колківської повстанської республіки, успішно проходили вишкіл молоді курсанти УПА Петро Синій (Троцюк), Микола Чабанчук та Филимон Синій. Добру згадку залишили про себе в селі воїни 181-ї Сталінградської стрілецької дивізії, які 25 березня 1944 року визволили Доросині від німецьких загарбників і допомагали солдаткам та вдовам у сільськогосподарських роботах. Кували перемогу ударною працею на заводах Уралу Василь Токар і Микола Марчук. Їхні імена та багато інших подій і фактів закарбовані в уже згадуваних перших двох книжках роману-хроніки Степана Шванса.

До 565-річчя села Доросині у ПрАТ «Волинська обласна друкарня» вже після смерті Степана Миколайовича за участі дружини письменника Олександри Захарівни та автора цих рядків побачила світ завершальна третя частина цього видання. Вона охоплює повоєнний пласт історії села, аж до 2012 року. У ній учитель-літератор оповідь довів до 90-х років минулого століття. Через долі односельчан він ґрунтовно описав період колективізації, економічного розквіту місцевого господарства, яким успішно керували Володимир Вірний і Василь Стрижевський, соціально-культурні зміни. Новели легко читаються, захоплюють чіткі діалоги, барвиста мова. У сюжет гарно вплетено 125-річну історію середньої школи, зі стін якої у широкий світ вийшло майже три тисячі випускників. Серед них восьмеро удостоїлися звання заслужених різних галузей народного господарства, освіти, права та медицини. Є сорок орденоносців і три письменники — Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Володимир Василюк. До завершального розділу «Доросині у дзеркалі преси» увійшли нариси, зарисовки, бесіди журналістів краю про участь доросинівців у реформуванні виробничих і суспільних відносин у незалежній Україні.

У трьох книжках роману-хроніки (їх загальний обсяг понад тисячу сторінок) тематично доречно вміщено понад 600 світлин учасників і героїв описуваних подій. Над оформленням творчо попрацювали художники Олена Тоцька, Анна Чухилевич і Володимир Оверчук. Загальний тираж трилогії становить дві тисячі примірників. Книжка знайшла місце не лише на столах односельчан, а й уродженців Доросинь у різних кінцях України. Її передано в бібліотеки усіх шкіл Рожищенського району та області.

Хочу наголосити, що в актовій залі місцевої середньої школи, де 35 років учителював Степан Миколайович, відбувалися представлення усіх книжок цього роману. На це літературно-мистецьке свято, крім учнів і педагогів, завжди приходило багато жителів села і гостей із Рожища, Луцька і Львова. Сценарій про зміст книжки творчо готували і вели освітяни Людмила Яручик і Наталія Сітовська. Із особливим хвилюванням слухали присутні спогади старожилів Івана Іщука, Володимира Федчука і Василя Вірного, діди та батьки яких стали героями кількох розділів цього правдивого твору.

Дружина письменника Олександра Захарівна висловлювала щиру вдячність за пам’ять про її чоловіка і адресувала теплі слова спонсорам, серед яких колишні учні Степана Шванса — Леонтій Іванішин, Сергій Троцюк, Анатолій і Микола Шинкаруки та благодійний фонд Бориса Клімчука «Рідна Волинь».

Під час представлення школярі читали уривки і виступали з театралізованими сценками за матеріалами книжки. Вокальний чоловічий ансамбль Будинку культури дарував учасникам дійства пісню про рідне село. Її текст написав вихідець з Доросинь знаний поет Володимир Лучук.

«За нарисами і новелами цих трьох книжок можна простежити історію не лише окремого населеного пункту, а й усієї України», — так високо оцінив творчий ужинок свого вчителя Степана Миколайовича номінант на Шевченківську премію Ігор Павлюк. Він висловив сподівання, що славні сторінки в подальшу історію села вже впишуть внуки і правнуки героїв цієї книжки.

P.S. Ідею ж написання цього роману-хроніки про багате історією і цікавими людьми село подав ще 1964 року відомий багатьом журналістам України професор Львівського університету імені Івана Франка Володимир Здоровега. Він відвідав на моє запрошення Доросині — тоді у мене була виробнича практика в редакції Волинського радіо. Згодом цю ідею я «перепродав» Степану Швансу, коли той закінчив літературний інститут.