«Це було справжнє пекло...»

Мій вчитель Степан Курило-Шванс (викладав у нас німецьку мову) мав нахил до художнього слова. Працюючи в школі, заочно закінчив відділ прози Московського літературного інституту імені Горького. Він зацікавився 550-річною історією села Доросині, долями його жителів. Почав писати про це історичні нариси та новели. Деякі з них друкував у місцевій пресі. Згодом понад двадцятилітня праця з моєю допомогою як упорядника і збирача спонсорських коштів втілилася в три художньо-документальні книжки: «На шляхах звивистих», «У вихорі війни» та «Село Доросині і його люди».

***

У цій розповіді я хочу відштовхнутися від подій, які описано в другій книжці й стосуються періоду Великої Вітчизняної. Адже тут серед 73-х світлин моїх односельчан — колишніх фронтовиків, підпільників і партизанів — є також фотознімки батька та його трьох братів. Їх не оминули важкі випробування, що випали на долю мільйонів українців.

Тата Володимира призвали в армію весною 1941 року. Свого часу він закінчив шість класів польської школи. Шість, а не чотири, як брати. Бо добре вчився. (Для читачів газети нагадаю, що Волинь, як й інші західні області до вересня 1939-го входила до складу Речі Посполитої.) Отож батька направили у Львів на короткотермінові курси зв’язківців. Коли я підріс, у старших класах із цікавістю слухав і досі пам’ятаю його спогади. Про наближення війни, згадував він, у цьому великому місті й таємно, серед деяких місцевих курсантів, заговорили наприкінці травня. А вже в червні ця тривога проникла в серця багатьох його ровесників. Сусід по койці Марко Левін, родичі якого слухали ночами закордонне радіо, по секрету сказав: «Гітлер нападе в найближчі дні. На кордоні він зосередив дуже багато військових частин, замаскував свої гармати й танки».

І ось недільного ранку 22 червня німецькі літаки вже скинули перші бомби на залізничний вокзал Львова і вулицю Городецьку, де жили курсанти. На щастя, це бомбометання було не прицільним і обійшлося без жертв. Через декілька днів почалася евакуація багатьох установ, училищ. Їхню групу зв’язківців теж відправили на схід. У Золочеві, на станції, поїзд надовго затримали: постійно пропускали ешелони з військами і технікою в зону бойових дій. У тривожному очікуванні настав ранок. Він виявився кривавим. Фашисти нещадно стали бомбити скупчення поїздів. Хрестаті стерв’ятники йшли ланка за ланкою. «Це було справжнє пекло. Із вагонів ми вискакували через вікна й бігли подалі від вокзалу, — розповідав батько. — Це нас і врятувало. Коли бомбардування закінчилося, старший нашого відділення зібрав уцілілих курсантів, і ми пішли до поїзда. Наш вагон та сусідні були вщент розбиті, на місці колій — вирви, покручене залізничне полотно».

Курсанти вирішили пробиратися на схід пішки. Їхню групу та колони відступаючих німці постійно обстрілювали з повітря, з кулеметів. Ночами йти було безпечніше. В одному з сіл, куди зайшли попросити харчів і води, жінки сказали, що німці прорвали в Бродах оборону, й їхні танки вже на кордоні з Тернопільщиною. Курсанти повернули на північ. У районі Дубно, в заплаві річки Іква, а ще далі — в дозріваючих пшеничних ланах — побачили сотні спалених і навіть неушкоджених (бо закінчилося пальне) радянських танків. Це жахливе видовище гнітюче вплинуло на моральний стан молодих юнаків.

У сусідньому селі старші чоловіки порадили хлопцям перевдягнутися в цивільну одежу, бо на дорогах вже з’явилися пости жандармерії. «Ми вже в німецькому тилу. Без зброї, — зібрав коротку нараду старший групи. — Хто з Рівненської та Волинської областей, таємно пробирайтеся до своїх домівок...»

У Доросині батько прийшов на початку липня. Займався домашнім господарством. Потім допомагав місцевим підпільникам і партизанам. У березні 1944 року (вже перед визволенням села і району) німецький каральний загін прочісував Доросині. Тата важко поранили розривною кулею в груди. Його врятувала дружина священика Євгенія Борковська, яка знала німецьку мову й заступилася за нього. Майже два місяці місцевий фельдшер Олександр Нікітченко робив батькові перев’язки. Але польовий військкомат недолікованого призвав в армію. У Брянську в запасному полку командир роти капітан Кобзов направив його на повторну медкомісію, яка визнала батька непридатним до служби. Йому дозволили повернутися на Волинь.

Найстаршого брата — Захара, середульшого — Івана, наймолодшого — Михайла і ще 400 доросинівців мобілізували за три дні в квітні 1944-го. Курс молодого бійця пройшов у Борисоглєбську. Там він втратив 15 кілограмів ваги. Згодом у Тамбові Захар майже два роки працював на пороховому заводі. «Це було дуже шкідливе виробництво, небезпечне для здоров’я, — казав. — Ми постійно недоїдали, але виконували норму. Трудилися задля перемоги над ворогом».

Іван хоробро воював у Прибалтиці. Кулеметником. Але не любив хвалитися своїми подвигами. Про його відвагу якось оповів нам у школі Федон Смілий. Розповів, що Іван врятував їхню роту, яку есесівці оточили в болотах Латвії. Косив їх, поки не підійшла допомога. Згодом виніс пораненого Федона до своїх.

Батьків брат Михайло почав воювати на Вітебщині в Білорусії. У бою на річці Дрісса в критичній ситуації він згадав про прийом запорізьких козаків. Там їхній батальйон три дні утримував плацдарм. «Німці за будь-яку ціну намагалися нас скинути в ріку, — розповідав мені. — Засівали мінами, поливали кулеметним вогнем. Навіть в одному з місць оборони відтіснили до води. Ми пішли в рукопашну. Мене здоровенний німець поранив у плече. «Відвоювався», — сказав санітар. Я сповз у річку. Почув мову чужинців, які впевнено прочісували берег. Стріляли по очерету й по тих, хто вплав перебирався на другу сторону. Ось тоді я скористався винаходом наших предків. Із очеретини зробив трубку і так дихав нею під водою, просуваючись понад берегом. Уже ввечері, десь за кілометр, мене, обезсиленого, витягнули з води наші розвідники...»

Лікувався дядько Михайло в госпіталі в місті Ревда, що на Уралі. Війну закінчив у Пруссії. Став кавалером ордена Червоної Зірки і медалі «За відвагу».

...Ось такі фронтові дороги випали на долю моїх рідних. Важкі, складні. Але, дякуючи Всевишньому, завершилися для них щасливо. Вони повернулися живими до своїх дружин і нас, дітей війни. Згодом ще багато літ чесно трудилися, дочекалися онуків і знайшли свій спочинок на впорядкованому сільському кладовищі, в рідній землі, яку хоробро захищали молодими.