У небесах, на землі та у... мріях
Люди, з якими спілкувалася щодо вражень останніх днів, з категорії тих ентузіастів, без яких у Луцьку не було б успіхів у туризмі, бізнесі й навіть... кіно.
Ліна ОСТАПЧУК, головний спеціаліст відділу проектної діяльності управління міжнародного співробітництва та туризму Луцької міської ради:
— Хто міг подумати, що, поїхавши у відрядження в Кам’янець-Подільський, я... політаю на повітряній кулі! Таке щастя випало мені разом з Анею Тарнавською, котра є членом громадської організації «Інститут розвитку міста» й спеціалістом із питань міжнародної співпраці Волинського інституту економіки та менеджменту. На Великій фестивальній майстерні в цьому місті нас навчали робити цікаві, успішні й дуже успішні фестивалі. Ми представили на розгляд журі концепцію відкриття туристичного сезону в Луцьку і стали переможцями. І в нагороду отримали можливість здійснити над Кам’янцем-Подільським політ на повітряній кулі, а Луцьк на реалізацію запропонованої ідеї отримає часткове фінансування. Враження — неймовірно! Це зовсім інші відчуття, ніж навіть у літаку, коли ти бачиш місто як на долоні коли неспішно пропливаєш у повітрі над одним із найстаріших міст України. Оскільки я та моя колега вперше літали на повітряній кулі, то, згідно з давнім звичаєм, нас навіть прийняли у повітроплавці, про що видали документ. Політ тривав 40 хвилин, ми піднімалися на 300 метрів.
Звичайно, успішні фестивалі тісно пов’язані з туризмом, грошима, зрештою, розвитком території. Неймовірно, але історія економічного успіху й новітнього розвитку Кам’янця пов’язана саме з фестивалями та туризмом. Це мене і порадувало, і засмутило, бо древній Лучеськ має не гірші перспективи для такого свого розвитку. Подумайте самі: Кам’янець-Подільський — це райцентр, який має тупикову залізничну станцію, де зупиняються лише два потяги, і не має аеропорту. Проте є два чотиризіркові готелі, при населенні у 105 тисяч осіб місто може легко забезпечити проживання для 10 (!) тисяч туристів, тут гостює щорічно 225 тисяч людей, фестиваль із банджа-джампінгу збирав до 15 тисяч відвідувачів. І хоча після нещасного випадку фест не проводять, але він був і став кіномайданчиком для зйомок 15-ти фільмів. Й історія новітнього Кам’янця розпочалася із віри, що туризм в Україні може бути пріоритетним напрямком, а не обтяжливою повинністю.
Людмила ЯВОРСЬКА, прес-секретар приватної фірми «Скорпіон-сервіс»:
— Днями депутати Луцької міської ради повернулися до теми перейменування вулиць. Здається, що для них це питання поряд із встановленням пам’ятника Бандері є більш принциповим, ніж, до прикладу, пошук шляхів виплати заборгованої зарплати для тролейбусників чи оплата рахунків за газ. Мене засмучують не нові назви вулиць, бо я схильна до того, що минуле треба пам’ятати і цінувати, навіть трагічне, трагічне особливо. Засмучує модна тенденція вважати патріотизмом тиражування чиїхось імен чи гранітних постатей. Хто такий патріот? Все просто: той, хто любить свою державу, свій народ, своє місто. Чи любить своє місто громадський обранець, який заплющує очі на те, що два місяці поспіль у половини міста немає гарячої води? Що купувати одяг на луцьких базарах дорожче, ніж у столичних бутиках? Що у шкільних їдальнях дітей годують справжнім непотребом? А я не думаю, що патріотизм починається з гучного вшановування чиїхось подвигів. Вважаю, що патріотизм має бути основою маленьких реальних щоденних кроків кожного з нас.
Минулого тижня змінився власник інтернет-видання «Волинські новини», а разом — і головний редактор. Представники опозиційних політичних сил відразу почали бідкатися, що тепер три найпопулярніші сайти новин регіону — у сфері впливу провладних політиків. Ще трохи — і почнеться нездорова критика «продажних» журналістів. Але до чого тут журналісти? В наших реаліях, коли ЗМІ не можуть бути самодостатніми у фінансовому плані, замовляє музику той, хто платить. Відтак мені здається, що опозиції треба не бідкатися, а зрозуміти, що для висвітлення їхньої позиції і їхньої правди саме час створити медіаплатформу. Бо правда у кожного таки своя, і за право донести її людям треба платити.
На вихідних заходила у храм. Коли опускала гроші в кошик для пожертв, не могла не звернути уваги на його вміст. Купюри в одну чи дві гривні... Навіть копійки. Не хочеться засуджувати, та не вірю, що для більшості прихожан — це і без того останні гроші. Я не кажу, що треба віддавати останні. Просто через дорогу від того храму продуктовий гіпермаркет і ринок, і я впевнена, що кожен, хто пожертвує церкві ту гривню, залишає через дорогу зовсім інші гроші. Напевно, я не правильно розумію значення пожертви у процесі виховання християнських чеснот.
Світлана ФЕДОНЮК, режисер аматорських кінофільмів (м. Володимир-Волинський):
— Досі не можу відійти від приємної несподіванки: на VI Міжнародному кінофестивалі непрофесійного кіно «Кінокімерія» мій фільм «Ранок із Тіффані» отримав... Гран-прі! І я буду представляти аматорське кіно України в Болгарії. Дипломи міжнародних кінофестивалів, проте на правоохоронну тематику (донедавна я очолювала прес-службу Ягодинської митниці), я вже маю. А тут героєм фільму стала моя... бабуся. А Тіффані — це кличка її кицьки Теклі в іноземному, так би мовити. варіанті... Та якщо серйозно, то мій фільм — про одну з мільйонів рядових українок, про самотність і любов, і кицька, з якою щоранку воює моя бабуня Оксеня — це мовчазний свідок її спогадів і молитов, пухнасте сонце її самотніх ранків. Діти розбіглися, ми, онуки, неблизько, чоловік і подруги давно на небесах... Мені здається, що я й перемогла саме через свою неупередженість, незаангажованість. Бо витратила на зйомки власні гроші. І це, з одного боку, радує, а з іншого — засмучує.
Радує, що знову підтверджено високу марку саме волинського аматорського кіно, саме волинської народної кіностудії «Волинь», яку очолює Борис Ревенко. Але аматорське кіно в Україні все ж має лише презентаційний характер, і роблять його, скажемо так, трохи божевільні й закохані у цю роботу. Я маю гран-прі, але знову залишаюся сама в пошуках банального: грошей, нового місця роботи, бо ж у мені довго боролися два «Я». Одне хотіло і далі мати престижну й стабільну роботу на митниці, де відпрацювала аж 11 років. А інше постійно спонукало мене вирватися з цих рамок і зайнятися творчістю. Адже я все життя мрію про Каннський кінофестиваль. Зрозуміло, що раніше на цю мою ідею знайомі лише крутили біля скроні пальцем. Та коли я завоювала гран-прі на «Кінокімерії» і переді мною з’явилися такі пропозиції... Тепер мої плани на Канни вже не всі вважають божевільними.
