У пошуках аристократів духу
Без тіні підлабузництва ціную, — напевно, не я один — «День» за те, що він надає слово простим читачам. Тому ми можемо почути актуальні думки «із глибин», співпережити щирий біль і, у свою чергу, прореагувати на те все.
Лист Владислава Губка «Чому в Україні не чути української мови?» («День», №10 від 18.01.2002) цікавий тим, що на тлі яловості офіційних дослідницько-дорадчих структур — різних соціологічних асоціацій та Рад з інформаційної політики — пропонує чи принаймні спонукає шукати інших пояснень і шляхів розв’язання проблеми. А й справді: «Чому?»
Кілька тижнів тому симпатична Оксана Марченко у своєму ток-шоу двічі з інтервалом у тиждень «допитувала» відомого форварда, кумира — Андрія Шевченка. Цей хлопець, чиє амплуа забивати голи (дай, Боже, йому не схиблювати в іграх за збірну!), ненароком провів у студії свою «інформаційну політику», чим перекреслив багаторічні зусилля різних видавництв, редакцій та інституцій.
Він повідомив, що опанував італійську мову, бо незручно (певно, і в моральному, і в побутовому плані) жити у країні й не знати її мови. А чи зручно сільському хлопцеві, який народився і виріс десь під Яготином, промовляти на Національній телевізії своєї Батьківщини мовою іншої країни?
Чи не в тому і заковика з нашою мовою, що популярні особистості ігнорують її (чи обходяться без неї) у межах своєї країни? Таким є перший аспект.
Візьмемо інший терен, який мене особисто не вабить, але, спостерігаючи штовханину передвиборчої кампанії, доходжу висновку, що якісь-то приманки тут є. Тож поклавши руку на серце, спитаємо себе, чи бачимо ми серед претендентів у наші поводирі бодай когось, кого можна було б характеризувати як «героя нашого часу». Саме героя у високому сенсі цього слова, а не типаж. Що то за «іменні» блоки? Адже ми збираємося обирати не «государя імператора», а членів парламенту демократичної країни!
Зазирнемо, дякуючи Миколі Несенюку («День», №11) , під «дах» одного з блоків, назву якого не можна оголошувати до 9 лютого. Я поверхово знайомий з Євгеном Сверстюком, але досить дивним виглядає застосоване ним порівняння лідера блоку з Ісусом Христом! «За що ж ми різались з ордами?» Невже не внаслідок «культу особи» сидів згаданий пан Євген у таборах? Та немає «поганих» від роду диктаторів, вони продукт Системи. Тому навіщо нам починати її відтворювати?
Але гадаю, така спроба приречена на фіаско. Бо Ленін— Сталін для розбудови своєї сатрапії залучали здібних людей. Що згодом їх перестріляли — про те не будемо зайвий раз поширюватися. Тут же, як сказали б на сході нашої країни, суцільна «богадільня», на заході, відповідно, — «дідорня». Що не номер — то «екс» (дякувати, що не експропріатор).
У нас є ціла когорта політиків — націонал-демократів, — яким було надано час та можливість позитивно виявити себе. І що? «Маємо, що маємо»! Великі актори — великі ще й тому, що вчасно сходять із кону. Не всім дано! Може, на часі надати шанс молоді, яка скінчила різні «Могилянки», має і хист, і вишкіл?
У цьому плані привертає до себе увагу не блок, а партія, яка надала місця й молодим. Усім би так! А ще, i на цьому наголошують, потрібнi змагання партійних програм. Але які можуть бути програми в розгепаних зібраннях, означених як «блок»?
Щодо особистих якостей претендентів у високу політику, то у «Дні» промайнули цікаві думки. Мова була про кумівство (№10 від 18 січня ц.р.) , але в коментарях, скажімо, Володимир Малинкович зачепив «сільські» аспекти. Ні я, ні, гадаю, він нічого не маємо проти українського села. Я й дружину собі там розшукав, і вона народила мені «ловких» парубків. Але є людські якості, зараз повелося казати — менталітет, які формуються на зорі життя, проте, оскільки вони не побутують у низових патріархальних осередках, то й не прищеплюються ними. Тож коли наступним після зборів бригади чи колгоспу стає парламент, то прилаштування тут звичних для села моделей мислення й діяння дає часом кумедні, а часом трагічні наслідки.
Можна лише сумувати, що й спостерігається, що ми втратили внаслідок комуністичного терору та еміграції свою шляхту. Адже зараз нам конче потрібні навіть не майнові, а насамперед — аристократи духу, взірці стилю мислення й поводження. А нам пропонують самих форвардів, естрадних дів та «гешефтмахерів» сумнівних чеснот.
Національна аристократія, лідери нації, якщо не завадять зовнішні чинники, сформуються в нашій державі в тих же колах «екс-селюків» та сучасних олігархів. Але потрібен час. Відомо, що інтелігенція виколисується принаймні за три поспіль генерації. І тут потрібно не менше.
У нас є, може, незначна у відсотках, кількість достойних і розумних людей. Позитивна державна політика, зокрема на мас-медіа, мала б полягати в тому, щоб давати їм хід, арену, де вони могли б сіяти розумне, добре, вічне. Але хтось вперто випинає наперед не кращих. Таких, як самі?
«Не тратьте, куме, сили!» — як сказано в одному народному анекдоті. Тут не допоможуть ні телеекрани, які насправді «роздягають», ні державна мова. Проте її нещире застосування ще більше викличе у масах відразу до неї, як до мови зачуханих висуванців, недолугих пройдисвітів, малокультурних нуворишів. Але ж вона не така і варта ліпшої долі!
Отже, ще один аспект — компрометація нашої мови внаслідок проходження її через вуста малосимпатичних і малопопулярних осіб. Говорити тiєю ж мовою, що вони, — значить уподібнюватися в очах оточуючих до них.
