У правди шлях важкий

Доброго дня, шановні друзі!

Я — постійна читачка газети «День». Та на поточний рік я не передплатила газету і зразу відчула вакуум інформації, якої я потребую. Тому щодня купую черговий номер «Дня» й відчуваю підтримку мудрого друга у своїх думках і настроях.

І вперше звертаюся до вас із такого приводу.

Мені вже багато за 60 років, однак я живу повноцінним життям людини, яка не байдужа до сьогодення і до майбутнього мого народу.

Мене називають громадською діячкою.

Я живу з болем у серці за все те, що відбувається на моїй рідній землі, у незалежній України.

Колись у ранньому дитинстві, ще 1956 року мене обзивали «жлобихою» за те, що я розмовляла своєю рідною українською мовою. Мовою моїх батьків, моїх дідів і прадідів до сьомого коліна, про яких я дізналася в цікавих пошуках славного маминого роду і дійшла до середини ХVІІІ століття. І я під враженням від цього все своє свідоме життя.

Це враження спонукало мене шукати причину цієї болючої миттєвості в моєму житті. А розпочала я ці пошуки лише у перші роки незалежності України, яка поступово відкривала нам секретну інформацію, що була за сімома замками для пересічного громадянина.

Є в моєму роду репресований рідний дід по татовій лінії, є двоюрідний дід із материнського роду. Це 30-ті роки XX століття. Є п’ятеро померлих під час Голодомору 1932 — 1933 років теж із роду мами...

Поступове пізнання життя рідних близьких і далеких, робота в архівах, зустрічі з людьми старшого покоління — все це відкрило мені трагічну долю мого українського народу і розуміння причин негативного ставлення до українців з боку росіян.

Самозвеличення, облудна, підступна політика влади Росії, починаючи від Петра І, який започаткував фальсифікацію історії утворення Російської імперії за рахунок приниження, паплюження, нищення величної історії розвитку українського народу, з моменту виникнення Київської Русі, а потім становлення України як держави, починаючи таки з української мови. Віковічне переслідування всього українського поступово вирощувало в українцеві відчуття — монстра, монстра меншовартості.

Ця історія понівечення всього українського переступила в часі п’яте століття. А кожне століття породжує щонайменше три покоління в роду...

Незважаючи на смертельні перешкоди, наш народ вижив і зберіг свої духовні цінності, і має своїх світочів, завдяки яким він відомий серед інших народів світу і в культурі, і в освіті, і в науці, і в духовній сфері життя.

І має своїх борців за свободу слова та незалежність. Тут особливо варто згадати правозахисників, так званих інакодумців 1960 — 1980-х років, багато з яких було закатовано в російських таборах ГУЛАГу.

І тоді ж більшість серед мого покоління, у тім числі й я, дорослі, зрілі люди навіть не задумувалися про те, що є інше життя. Життя людей сміливих, сильних, незламних духом, вільних думками і вчинками в боротьбі за свободу і правду в брехливій країні з тоталітарним режимом...

На своєму прикладі я можу впевнено сказати: не знаючи історії свого роду й відтак свого народу, багато чого не розумієш у сьогоденні.

Я здолала цей мур, завдячуючи невтомним пошукам нових знань з історії свого народу, які були докорінно протилежними попереднім за своєю суттю.

У правди завжди шлях важкий.

Майдани в Україні 2004-го та 2013 — 2014-х — Майдани свободи українського народу, його гідності. Я — завжди у складі Майдану. Я — зі своїм народом, зі своєю країною, на своїй землі, зі своєю правдою в серці про страшну долю мого народу.

Чи можливо було припустити, що Росія стане ворогом № 1 у XXI столітті в житті України, в її боротьбі за свободу і незалежність? Знаючи віковічне нищення українського народу з її боку, не тільки можливо, а необхідно було передбачати це і бути готовими до тривалої, тяжкої боротьби.

Але цих знань не мала більшість населення, яке прожило понад 70 років у країні із замовчуваною, забороненою правдою. «Його приспали злії люди...»

29 грудня 2013 року, шосте Народне Віче під гаслом «Солідарність проти терору». Як завжди, Віче почалося з молитви. Я поволі просувалася між щільним натовпом людей до сцени. Раптом очима натикаюсь на спину людини в синьому бушлаті з написом білою фарбою «МЧС России». Всі так само, як і я, бачать і читають чітко зрозумілу абревіатуру і жодного поруху на будь-яку реакцію! Мені вдарило в скроні. Я миттєво фотографую цю спину. І заходжу до нього спереду, щоб побачити його обличчя. Сухорлявий чоловік 35—40 років, а поряд з ним — чоловік старшого віку, нижчий за нього на зріст.

— Що ви тут робите?! — одразу в лоб запитую чоловіка незадоволеним тоном.

Від несподіванки він наче остовпів, а потім стримано відповів: «Стою».

— Ви — з нами? — знову запитую і відчуваю, що у мене вже немає до нього відчуття незадоволення.

— Да, — буркнув він собі.

І я відступила, не стала далі запитувати його і поринула в атмосферу дійства на Майдані замість того, щоб привернути увагу людей, які були навколо, до цих постатей і розкрити їхні наміри присутності тут між нас.

Тоді ще не була пролита кров наших синів на Майдані. Вони ще були живі...

Уже минув майже рік відтоді. Пам’ятаю, я їхала додому після Віча і весь час думала про ту неприємну для мене мить. Я була не задоволена собою, ті люди, що опинилися тоді поряд зі мною, залишили по собі якесь гнітюче враження. Мене картали сумніви, настрій був зіпсований. Я сердилася на саму себе: «Треба все робити вчасно!»...

Зараз ми — у стані війни з Росією, яку вона підступно розпочала ще 23 роки тому, з початку нашої незалежності, руйнуючи нашу державу ізсередини.

Зараз мені зрозуміло, чому на Майдані пролилася кров. І чому ллється кров кращих синів нашого народу на сході України. Бо в Україні сталася велика зрада на всіх рівнях корумпованих владних та силових структур держави і серед населення. І сталося так внаслідок віковічної підступної політики влади Росії, в тому числі змішування російської та української націй за указом цариці Анни Іванівни з грифом «секретно» з метою поступового нівелювання і знищення українського народу.

Моє покоління вже втрачено відсотків на 80%. «Совковість» тримає у своїх пазурах затьмарений його розум віковічною брехнею Російської імперії та брехнею радянської влади.

А розпочинати патріотичне виховання необхідно з дітей. І ця благородна місія патріотичного виховання, як ніколи в нашій країні, лягає на плечі культури та освіти. Зараз на півдні України кращі її сини віддають своє життя за рідну землю, за свій народ. Більшість із них народилися в незалежній Україні.

А в тилу волонтерський рух згуртував народ від малого до старого на підтримку і допомогу нашим синам виборювати таку необхідну всім нам перемогу в підступного ворога. І я, скільки можу, маю честь теж допомагати нашим синам у зоні АТО через волонтерське об’єднання «Народний тил».

І спілкуючись із його молоддю, я маю віру, надію та впевненість у тому, що Україна стане вільною, незалежною та щасливою! Саме це покоління молоді й наступне за ним будуватимуть своє життя і майбутнє України.