Україна піднімається...
Є такі події, які визрівають поступово, їхнє передбачення вже носиться у повітрі, проявляється певними ознаками, а коли підтверджується, то ставлення до них служить найкращою характеристикою кожної людини. Такою подією став указ Президента Віктора Ющенка про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України від 2 квітня 2007 р.. Це рішення є абсолютно правильним, своєчасним і необхідним, оскільки наша Верховна Рада та створений нею уряд чомусь взялися перебирати на себе всю повноту влади в країні, наче й немає у нас Президента, Конституції, законів.
А що ж до багатогранного життя суспільства, то назвемо бодай одну його сторону, а саме — культурно-інформаційний простір, який переважно не є українським. Як же тут збираються зарадити наші парламентарі? Досить своєрідно. Вони не прийняли постанову про відзначення 100-річчя з дня народження відомого українського письменника Івана Багряного, який першим відтворив в літературі події Голодомору 1932— 1933 р.р., та 125-річчя з дня народження відомого громадського і церковного діяча, історика та публіциста Івана Огієнка. На це в них не набралося необхідної кількості голосів. А ось про вживання російської мови підготували близько 20 законопроектів, у яких намагаються зробити її то другою державною, то регіональною, щоб іще більше потіснити на узбіччя мову корінної нації.
Президент оприлюднив Указ ввечері 2 квітня, в понеділок, а в той саме час зібрала своє засідання Верховна Рада, чого ніколи не робила раніше, і оголосила цей Указ неконституційним. Голова уряду Віктор Янукович, виступивши проти Указу, запропонував прийняти відповідну постанову. При цьому він зазначив, що Президентові краще не оприлюднювати цей Указ або відмінити його.
Виступили й міністри, як водиться в таких випадках, і підтримали свого керівника. Але не всі. Міністр оборони Анатолій Гриценко сказав, що, у відповідності з чинним законодавством, Збройні сили будуть виконувати накази, директиви, розпорядження Президента, і нікого іншого. Перейшов на бік Президента і міністр іноземних справ Арсеній Яценюк. Двоє високопосадовців, як два українські лицарі у ворожому оточенні, свою віру, честь і гідність поставили вище за все, відповіли не те, що хотіли від них почути, а відповідно до своїх переконань і обов’язків.
Отже, 2 квітня голова держави взяв на себе відповідальність у вирішенні тих питань, які назріли у взаємовідносинах між гілками влади. В зв’язку з цим нам потрібно дещо пригадати з нашого минулого.
Звитяжне та сміливе наше козацтво не створило своєї держави, навіть не ставило перед собою такої мети, і після переможних битв гетьмани й надалі отримували булаву на правління з рук польських королів чи російських царів. Через те український народ і попав у колоніальне рабство, де заборонялися його мова, культура, книги, не дозволялося навіть дітей навчати рідною мовою. У роки революції діячі Центральної Ради, перебуваючи у полоні соціалістичних ідей, зовсім не думали про захист України, яку проголосили незалежною, не створили свою армію. Розплата не заставила довго чекати: скоро вони змушені були рятуватися від більшовицьких військ і шукати притулок за кордоном. А на долю народу випали голодомори, репресії, приниження. І хоч в останні роки життя почало налагоджуватися, все ж, Радянський Союз на витримав змагання з країнами іншого світу, в тому числі і в матеріальному забезпечені людей.
Що найкраще вдавалося нашій партійній номенклатурі в радянський період? Неухильно виконувати вказівки Москви та піклуватися про свій добробут, але це вже в індивідуальному порядку. Зі здобуттям незалежності ці працівники швидко зорієнтувалися, перейшли в органи влади, до керівництва, новоутворених акціонерних товариств, банків, приватизованих підприємств, пішли в народні депутати.
Але залишилося те, що в’їлося в душу — боротьба з українським буржуазним націоналізмом. А тут ще національно- демократичні віяння все більше міцніють, поширюються, набирають сили і впливу. Як їх зупинити? Є від чого розгубитися. Та швидко збагнули, що треба й нових демократів прилучити до українських буржуазних націоналістів.
Минули роки, і невдоволення людей матеріальним становищем, а також тим, як влада порушує їхнє волевиявлення, прагнення жити в заможній національній державі, посилювалось. Про це відкрито й цілеспрямовано заявив Майдан. Люди відстояли свій вибір, Президентом став Віктор Ющенко. Ніколи ще за весь період незалежності Україна не мала таких можливостей для того, щоб зробити необхідні та значні кроки у своєму розвитку, звільнитися від залишків колоніального минулого, здійснити давні надії людей. Проте неузгодженість між «помаранчевими» силами, суперечки між ними звели нанівець всі їхні досягнення, послабили підтримку й довіру до них.
Тому і сьогодні значна частина економіки у нас в тіні, продовжується вивіз капіталу за кордон, що становить вже національну загрозу; українська культура в загоні, телебачення щодня підносить нам насильство, брутальність, несмак, чужі нашому народу погляди на життя. Україна, як той будівелний майданчик, давно залишений, без огорожі, де в заростях бур’янів лежать безладно скидані цегла, пісок, бетонні блоки й дерев’яні бруски, і все це під вітровіями і дощами чекає на будівельників.
Як перед кожною людиною відкриваються широкі дороги, так і різні країни обирають свій шлях розвитку. Проте бувають такі періоди в історії, коли цей вибір звужується і зводиться до дуже обмежених варіантів. Однак, може виникнути таке співвідношення сил, коли, щоб не програти, доводиться рятуватися одними єдино правильними ходами. Такий час ходів —єдино правильних, здатних відвернути смертельну небезпеку — настав для України.
Указ Президента від 2 квітня є цілком закономірним, він випливає з об’єктивних причин і обставин. Це — історична подія в житті українського народу. Коли країна в небезпеці, становище рятують патріоти — люди, які виконують те, що потрібно саме тепер, саме цієї миті робити в інтересах всього суспільства. І добрий, довгоочікуваний приклад у цьому показав нам наш Президент. Тут ми бачимо не безпорадність і самоплив, властиві колишнім президентам Леоніду Кравчуку і Леоніду Кучмі, цим представникам партійно-радянської номенклатури, яка і привела їх до влади, далеких від проявів державотворчості, як небо від землі.
А ось кому тоді довелося потрудитися в поті чола, так це урядовцям. Які б вони не були, і як їх не критикували, а їм-таки вдалося в нелегкі часи не зупинити виробництво і транспорт, та і вода, і тепло надходили в будинки своєчасно. Коли ж згадувати Верховну Раду, то говорити треба, в першу чергу, про її відповідальність за всі ті негаразди, які коїлися в Україні з перших днів незалежності й до сьогоднішнього дня. Оскільки переважали там бурхливі баталії, гучні заяви та викриття, дріб’язкові чвари замість законотворчості, що принесло значну шкоду суспільству. А кого ж притягувати до відповідальності, адже депутати через певний строк змінюються? Так, але не всі, там є і штатні завсідники. Комуністи Петра Симоненка — привиди минулого, а й досі мають вплив на українську державу, і ніхто їх не зупиняє. Соціалісти Олександра Мороза підуть на все, аби лише грати найпомітнішу роль у парламенті. До речі, Олександр Мороз — не рядовий депутат, а керівник парламенту, значить, можна сказати, що він один з тих, хто привів людей до зубожіння, а країну — до прірви.
Рубікон вже перейдено, і віднині історія українського народу буде ділитися на дві частини: до указу 2 квітня 2007 року і після нього. До цієї дати — втрачені можливості мати заможну і квітучу державу європейського типу, після цієї дати — рішуча відсіч руйнівникам держави, демагогам всіх мастей та україноненависникам, поразка стратегії підлості та зради.
Партія регіонів, яка створила спершу антикризову коаліцію, а потім її чомусь назвали «національною єдністю», не витримала випробування владою («все навколо — моє»). Ця коаліція нічого корисного для народу не зробила. І підтримувати її — значить, відверто бездумно та принизливо ставитися, перш за все, до самого себе. Партія регіонів, звичайно, попаде в новий парламент, очоливши лівий фланг, де комуністи та соціалісти сходять з політичної арени. Надалі ж їй доведеться балансувати на грані прохідного бар’єру або й зовсім розчинитися серед малопомітних партій.
А що ж блоки БЮТ і «Наша Україна»? Вони теж не впоралися зі своїми завданнями після «помаранчевої» революції. Та вчасно схаменулися, разом виступили проти узурпації влади одним фінансово-олігархічним угрупуванням. Врахувавши свої помилки, відмовились від взаємного поборювання і поступово відновлюють свою вагу і вплив у суспільстві. Цьому сприяють і ті зміни, які відбулися на останньому з’їзді Народного cоюзу «Наша Україна». Партія оновила своє керівництво, нині її очолює загартований в політичних боях В’ячеслав Кириленко.
І ще одне може стати запорукою успіху. Окрім цього демократичного табору, настає черга для згуртування і національно-патріотичних сил. Вони можуть іти на вибори окремо або у блоці, наприклад, з «Нашою Україною». Тоді у новому парламенті буде кому приступити до будівництва незалежної, соборної, демократичної України, щоб, нарешті, канув у безвість ганебний час зрад і руйнації, а настала пора будівничих і державників.
