Українська пісня як планетарне диво
Нещодавно в стінах Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка виступав жіночий ансамбль «Червона калина» з пристоличного села Лука. Тут відбувалася презентація дуже цінної книги професора цього закладу Івана Павленка «Пісенна традиція села Лука», а народний спів був живою ілюстрацією до неї. Завідуюча кафедрою фольклористики Інституту філології Київського Національного університету Олена Івановська назвала цю подію знаковою для всієї України.
Один за одним звучали пісенні народні шедеври, ті, що колись співали бабусі, прабабусі уже немолодих учасниць колективу: «Стоїть гора високая...», «Жила собі вдова сім год на роздоллі», «В мене милий — золото...».
Як вдалося їм уберегти пісню? Якби вони жили далеко від великих міст, а то ж усього якихось тридцять кілометрів од столиці... То — справді таємниця, яку можна пояснити незбагненною силою Любові. Оце почуття рятує у найскрутніший час. І пісню також... Шістдесяті-вісімдесяті роки минулого століття стали роками тотального нівелювання сердечної пісні нашого народу. Й відтоді вона була витіснена з душ псевдоцінностями масової культури, що пропагувалися з екранів телевізорів. Кимось було запущено ідеологію про примітивізм нашої пісні — і запанували невластиві нашому народові музичні смаки...
Свого часу зі славетним українцем Миколою Васильовичем Гоголем стався катарсис. Як же він милувався кожною українською народною піснею, читаючи збірник фольклорних записів, який видав його друг Михайло Максимович!.. 9 листопада 1833 року Гоголь написав йому слова, що потім стануть знаменитими не на одне століття: «Как бы я желал тепер быть с вами и пересмотреть их вместе, при трепетной свече, между стенами, убитими книгами и книжною пылью... Моя радость, жизнь моя! Песни! Как я вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я тепер роюсь, перед этими звонкими живыми летописями!».
До колективу жінок із села Лука приєднався студентський фольклорний гурт Київського університету «Роксоланія», маючи в своєму репертуарі більшість пісень, які здавен співають саме у селі Лука. Художній керівник обох цих колективів Іван Павленко, як мудрий садівник, плекає розкішне українське народне багатоголосся — він знаходить час і сили систематично бувати у цьому селі й пильнувати цілющі джерела народної пісні. Саме він звернув увагу громадськості на прадавню культуру жіночого співу села Лука Києво-Святошинського району.
Наведемо міркування історика українського мистецтва Олександра Фисуна, який слухав спів «Червоної калини»: «Ми стоїмо перед фактом: справжнє диво прибуло із села Лука. Фольклорний колектив явив таїнства української підголоскової поліфонії. Мабуть, якби європейці були тут присутні, вони були б не менше нас подивовані, бо те, що ми почули, складає глибини не тільки генетичної пам’яті українців, а й таємницю безсмертя нашого народу. Парадокс у тому, що сьогодні наші політики на всіх рівнях закликають іти в Європу, щоб там набиратися шляхетності, вищої культури. Однак ту шляхетність, яку втілюють два фольклорні колективи — «Червона калина» і «Роксоланія», — нинішня Європа вже загубила. Народний ансамбль «Червона калина» — старшого віку жінки — то ревні хранительки божественного співу, подібні до жінок-жриць в античних храмах, яких звали весталками... Серед природи, в побуті, в житті звичному несуть вони оте священне одухотворення, без якого важко суспільству, і примножують той воістину нетлінний скарб, що прославить українську націю поміж багатьох народів. Не сумніваймося! І як тут не згадати пророчі слова Тараса Шевченка: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!». Ці наші сподвижниці вберегли понад 260 взірців багатоголосся й секрети регіонального співу.
Якби мудрий наш музика Іван Якимович Павленко не стрівся з колективом «Червоної калини», не з’явилося б оцієї книжки. Мусимо визнати, що його книжка «Пісенна традиція села Лука» стала не лише раритетом, а й свідченням нашої національної незнищенності, мистецького злету, що витворяється отією, задивленою в небеса сільською душею. Пам’ятаймо, що село завжди формувало основи народної культури. Тож сьогодні доземно вклонімося цим хранителькам наших національних багатств. І «Червона калина», і «Роксоланія» сповідують правічне українське багатоголосся.
Відомо, що грузини своїм чоловічим багатоголоссям показали високу культуру національного хорового співу й подали в ЮНЕСКО як духовні здобутки свого народу. Наше народне багатоголосся, яке багато віків плекає сільська пісенна культура України, залужило стати унікальною пам’яткою духовних скарбів планети.
Доречно було б зауважити, що в 1919—1923 роках українська пісня тріумфально облетіла всю Європу (у тім числі й слов’янські країни), США, Південну Америку — Бразилію, Мексику, Аргентину, Уругвай. Український національний хор (українська народна капела) під орудою Олександра Кошиця — у важкий для України час — «відкрив» культурному світові пісенні скарби українців, співаючи у найкращих залах. І світ визнав дивовижну красу і велич української пісні.
Всюди, де гастролював цей хор, поціновувачі захоплено писали: «Щодо точності й краси співу, багатства почуттів та динамічних злетів маємо шукати хору, рівного Українському». (Швейцарія, 1919); «Великі жерці приїхали до Парижа, щоб послужити красі... Фольклор України при щирій простоті містить у собі надзвичайно багаті контрапункти та контрсюжети. Ще ніякий хор, ні французький, ні чужоземний не справив на нас такого враження, як український...» (Шарпантьє, Франція, 1919); «Нам говорили, що українська пісня виникла з краси України, і що вона така прекрасна, що вона народилася в битвах і така ж буйна й вільна,.. характерні національні прикмети, притаманні українські пісні, роблять її неповторною, неперевершеною» (Англія, 1920); «...цей хор єдиний у світі» (Бельгія, 1920); «Коли вперше я почув Український національний хор, мені здавалося, що я побував у раю. Той, хто так співає, хто творить такі мелодії і виконує їх з такою душевністю, з таким почуттям, що вони линуть аж до небес, той не може бути земним,... перетворившись в ангела, зринає аж ген до тих країв, де живе любов, мир і злагода» (Бразилія, 1923).
Прадавні наші пісенні багатства — народне багатоголосся — мають ретельно записати компетентні вітчизняні фахівці і представити у ЮНЕСКО як високі взірці української духовної культури. Чи ж не соромно має бути нам, що світовий культурний загал найвище оцінив пісню нашого народу, а ми виявилися байдужими до цих Божественних скарбів...
