Українська вдача з погляду філолога

Нещодавно у видавництві «Карпатська вежа» (Мукачеве) вийшла з друку книжка Євгена Бадіна «Українська вдача». Автор — дніпропетровський філолог, відомий своєю розвідкою «Походження українських прізвищ», спробував у науково-популярному жанрі неупереджено змалювати колективний історичний портрет наших предків від епохи великого переселення народів до зародження козацтва. Джерелом його досліджень стали українська міфологія, праці візантійських, арабських, перських авторів, твори давньоукраїнської літератури та монографії сучасних учених.

Що ж нового вніс Євген Бадін у вивчення українського етносу? Ось лаконічне викладення основних ідей дослідження. Українці входять до родини слов’янських народів. Саме із загальної характеристики слов’янства і починається книжка... У розділі «З мечем і без меча» дослідник відкидає міф про войовничість давнього українського етносу, а навпаки, доводить, що він був умотивований на досягненнях мирної праці. Як аргумент таке посилання: у багатьох сусідніх войовничих народів були боги війни (Арей, Марс, Отон), а давні українці не мали такого бога, бо він їм був непотрібний. Міфові про войовничість українців сприяла інша риса етносу — стійкість у бою. Це справді так: якщо вже стали давні українці до бою, то будуть стояти до кінця. Тільки загальна войовнича атмосфера Середньовічної Європи вплинула на мілітаризацію нашого етносу. Чільне місце в цьому процесі відіграла експансія скандинавів-русів. Войовничі руси й створили першу величезну державу на наших землях, яку історики пізніше назвали Київська Русь. До речі, держави в той час створювали в основному агресивні етноси, тобто створення держави іноземцями дотично свідчить про миролюбну ментальність давніх українців.

Простежує автор і вектори впливу християнської релігії на слов’ян-язичників. Боротьба язичницького і християнського світоглядів не завершилася 988 року, а продовжувалася ще кілька століть після хрещення Русі. Численними прикладами він обстоює цю думку. Навіть невідомий автор «Слова о полку Ігоревім», створеного за 200 років після хрещення киян, цілком можна припустити, сповідував язичницький світогляд.

Серед давніх рис, притаманних українцям, автор виділяє загальновідомі: демократизм та індивідуалізм. Українцям властивий індивідуалізм у розумінні того, що людина впевнена у своїх силах, що їй не треба жодного поводиря, керівника в житті, що вона звикла вирішувати всі проблеми самостійно. Індивідуалізм мав і негативний бік: українець замикався на власних або корпоративних інтересах і не завжди міг піднятися в своєму світогляді до загальних інтересів свого етносу.

Про споконвічну демократичність українців написано чимало. Вона виявлялася й у стосунках до жінки, і в лояльному ставленні до полонених, і в запереченні тортур, і в організації козацького устрою. До речі, про козаків. Автор (можливо, занадто сміливо) припускає, що українське козацтво у витоках було козацтвом татарським. Тобто українці воювали у складі татарських військових формувань. А виділилося воно в самостійне козацтво тільки 1475 року, коли кримський хан Мехмед-Герай змінив політичну орієнтацію: зрікся Литви і присягнув турецькому султану. Цю дату — 1475 рік — автор і пропонує вважати датою виникнення українського козацтва. А чому б і ні? Адже конкретної дати народження українського козацтва немає й до сьогодні. Є розмивчасте формулювання — кінець XV століття. Історики, напевне, ніколи не знайдуть письмових джерел, за якими б можна вважати якусь подію початком козацтва...

Важливою рисою українця автор вважає також емпатію (співпереживання), яку ще іноді філософи називають кордоцентричністю (перевага в думках і вчинках емоційного компоненту). Гадаю, що небувалий сучасний волонтерський рух українців довів, що це справді іманентна риса нашого етносу.

У книжці приділена увага гумору українців як національній рисі. Навіть українській лайці приcвячено кілька сторінок, а проблемі пияцтва — окремий розділ «Хмільні справи». «Лжі остерігайся, і п’янства, і блуду, бо в них гине і душа, і тіло», — застерігав своїх нащадків Володимир Мономах.

Не міг автор обійти й тему різниці в ментальності українців і росіян. Ця проблема актуальна й для сьогодення і має велике виховне значення. Цікаво, що Євген Бадін простежує її з глибини віків — ще з періоду східнослов’янських племен. До того ж він спирається не на українських авторів, а на відомого російського історика В.О. Ключевського. Росіяни — це, за великим рахунком, не слов’янський, а фінський етнос, у них лише мова слов’янська. Вельми перспективною є спроба автора віднайти риси давньої фінської мови в сучасній російській мові. Так він досліджує, хоча і поверхово, редукцію голосних і приголосних у російській мові, подвоєність приголосних тощо. Таких лінгвістичних спроб, здається, ще не робив ніхто.

У книжці достатньо інших цікавих неординарних думок про особливості українського етносу. Гадаю, що допитливим читачам не завадить ознайомитися з ними особисто. Бурхлива полеміка заохочується.