Українцям є чим пишатися!
Тільки, схоже, це видніше iз закордону30 травня мені випало послухати опитування на вулицях Києва, яке проводила Українська редакція радіо «Свобода». Воно тривало недовго, але для мене було болючим, сумним, сповненим вагань, і навіть на хвилину до мене повернувся комплекс неповноцінності. Тільки на хвилину, бо потім це запитання я поставила сама собі, уявила, що я відповідаю на вулиці для прямої передачі по радіо.
І ось моя відповідь на запитання: «Чим сьогодні пишатися українцям, окрім успіхів у футболі?»
Я пишаюся сьогодні українцями і Україною, бо:
— історія мого народу починається одразу ж після відступу льодовиків у Східній Європі; за археологією та записами греків, ми всі відчуваємо себе древнім, мирним, переважно осілим та культурним народом;
— від знайдених решток зерна в Трипіллі й донині українці — народ-годувальник, який жив своєю працею, нікого із земель не виганяв, нікого ніколи не колонізував;
— українці пережили нелюдський комуністичний експеримент, який є пересторогою для решти людськості не спокушатися на легковажні перебудови природи людини як Божого створіння;
— українські музики, поети, культурна еліта талановиті й усебічні;
— розсіяні по землі з різних причин, українці — приклад земляцької дружби та національного патріотизму (ще 1982 року я чула визнання польських і російських громадських діячів, навіть їхнє здивування, що «в українців є свої церкви, школи, клуби, інституції, преса, навіть магазини і цвинтарі...»);
— українські оперні співаки працюють сьогодні в багатьох великих оперних театрах, а спортсмени — не тільки футболісти! — відомі всьому світові: від шахістів — до фігуристів на льоду;
— українські науковці, техніки працюють у найкращих наукових центрах світу, а народжені в еміграції добилися визначних державних посад: є прокурорами та підприємцями в Канаді, Америці, Австралії, як і депутатами;
— мій народ талановитий і повсюдно володіє мінімум двома мовами: він кожного гостя зустрічає його мовою, роблячи його життя в Україні легким;
— він привітний і гостинний, відкритий, гостям віддає останнє;
— народ України чинить із покоління в покоління ДОБРО: він дарує слабшим своїх прозаїків та поетів, музикантів та спортсменів і співає тихенько: «Козацькому роду нема переводу»;
— потрапивши вперше до Парижа у 80-х роках, я сама собі сказала: «Наші жінки й дівчата найкрасивіші у світі»;
— українські парламентарії і депутати — народна кровинка: вони так бережуть мир в Україні, що навіть одномовному сусідові, аби той не турбувався, всі свої виступи проголошують мовою сусіда, бо щедрі, здібні і двомовні;
— українські президенти розумні, політично грамотні та далекоглядні: зуміли перемогти в собі стару, непатріотичну школу комунізму, демонструють усьому світові мирні наміри держави Україна, як і красиву, мелодійну, м’яку українську мову.
Оцей неповний перелік — висновок моїх роздумів, викликаних швиденьким опитуванням на вулицях Києва. Щодо кожного слова я готова дискутувати з опонентами — чужими і своїми, бо це є історична Правда про українців — одну з найкращих квіток у букеті світових народів: Україно! Ти моя молитва. Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва, За Твоє життя, Твої права! Василь Симоненко
І то нічого, що 30 травня захекані земляки не спромоглися багато сказати, але я особисто, знаючи, як довго мій народ намагалися переробити по-своєму всілякі зайди та недолугі політики, відаючи, як тяжко живе нині цей народ, прошу надавати слухачам радіо «Свобода» більше наснаги, більше коректного навчання про закони й віру, додаючи людям свідомості й оптимізму.
А критиків і дволиких доброзичливців набереться достатньо ще не на одне покоління українців.
Хай вам Бог помагає любити і працювати для України.
P. S. І все ж таке питання, як гордість за свій народ, — то не для вуличних опитувань.