Українцям є чим пишатися!

30 травня мені випало послухати опитування на вулицях Києва, яке проводила Українська редакція радіо «Свобода». Воно тривало недовго, але для мене було болючим, сумним, сповненим вагань, і навіть на хвилину до мене повернувся комплекс неповноцінності. Тільки на хвилину, бо потім це запитання я поставила сама собі, уявила, що я відповідаю на вулиці для прямої передачі по радіо.

І ось моя відповідь на запитання: «Чим сьогодні пишатися українцям, окрім успіхів у футболі?»

Я пишаюся сьогодні українцями і Україною, бо:

— історія мого народу починається одразу ж після відступу льодовиків у Східній Європі; за археологією та записами греків, ми всі відчуваємо себе древнім, мирним, переважно осілим та культурним народом;

— від знайдених решток зерна в Трипіллі й донині українці — народ-годувальник, який жив своєю працею, нікого із земель не виганяв, нікого ніколи не колонізував;

— українці пережили нелюдський комуністичний експеримент, який є пересторогою для решти людськості не спокушатися на легковажні перебудови природи людини як Божого створіння;

— українські музики, поети, культурна еліта талановиті й усебічні;

— розсіяні по землі з різних причин, українці — приклад земляцької дружби та національного патріотизму (ще 1982 року я чула визнання польських і російських громадських діячів, навіть їхнє здивування, що «в українців є свої церкви, школи, клуби, інституції, преса, навіть магазини і цвинтарі...»);

— українські оперні співаки працюють сьогодні в багатьох великих оперних театрах, а спортсмени — не тільки футболісти! — відомі всьому світові: від шахістів — до фігуристів на льоду;

— українські науковці, техніки працюють у найкращих наукових центрах світу, а народжені в еміграції добилися визначних державних посад: є прокурорами та підприємцями в Канаді, Америці, Австралії, як і депутатами;

— мій народ талановитий і повсюдно володіє мінімум двома мовами: він кожного гостя зустрічає його мовою, роблячи його життя в Україні легким;

— він привітний і гостинний, відкритий, гостям віддає останнє;

— народ України чинить із покоління в покоління ДОБРО: він дарує слабшим своїх прозаїків та поетів, музикантів та спортсменів і співає тихенько: «Козацькому роду нема переводу»;

— потрапивши вперше до Парижа у 80-х роках, я сама собі сказала: «Наші жінки й дівчата найкрасивіші у світі»;

— українські парламентарії і депутати — народна кровинка: вони так бережуть мир в Україні, що навіть одномовному сусідові, аби той не турбувався, всі свої виступи проголошують мовою сусіда, бо щедрі, здібні і двомовні;

— українські президенти розумні, політично грамотні та далекоглядні: зуміли перемогти в собі стару, непатріотичну школу комунізму, демонструють усьому світові мирні наміри держави Україна, як і красиву, мелодійну, м’яку українську мову.

Оцей неповний перелік — висновок моїх роздумів, викликаних швиденьким опитуванням на вулицях Києва. Щодо кожного слова я готова дискутувати з опонентами — чужими і своїми, бо це є історична Правда про українців — одну з найкращих квіток у букеті світових народів: Україно! Ти моя молитва. Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва, За Твоє життя, Твої права! Василь Симоненко

І то нічого, що 30 травня захекані земляки не спромоглися багато сказати, але я особисто, знаючи, як довго мій народ намагалися переробити по-своєму всілякі зайди та недолугі політики, відаючи, як тяжко живе нині цей народ, прошу надавати слухачам радіо «Свобода» більше наснаги, більше коректного навчання про закони й віру, додаючи людям свідомості й оптимізму.

А критиків і дволиких доброзичливців набереться достатньо ще не на одне покоління українців.

Хай вам Бог помагає любити і працювати для України.

P. S. І все ж таке питання, як гордість за свій народ, — то не для вуличних опитувань.