Уроки Майдану

То було 29 листопада — день підписання (чи то краще сказати — непідписання) Угоди про асоціацію. Мій ранок розпочався на київському Майдані. Сонних людей будила океанівська «Вставай» — саме та, що стала тоді символом революції. Повільно бредучи між втомленими майданівцями, на обличчях яких було написано: «Я не спав три доби», я думала про те, що насправді всі ми знаємо — ніяку угоду сьогодні не підпишуть. Тоді в голові одразу промайнула думка: «А що, як це тільки початок?» Закінчилась чергова пісня, і до мікрофону вийшов хлопець. Схвильований, голос тремтить. Я зупинилася, щоб послухати, що ж він скаже. Його промова розпочалася словами: «Я люблю Україну, але ще більше я люблю свою дівчину». «Доволі мило», — подумала я. Але далі лилися ванільні ріки в стилі: «Ти хочеш бути щасливою?» Я все ніяк не розуміла, яким боком це в’яжеться до Майдану, і вже хотіла піти десь пошукати собі склянку чаю (все ж не літо на вулиці), але останні репліки цього закоханого хлопця змусили мене зупинитися. Це якраз із розряду тих слів, що закарбовуються в пам’яті надовго. «Чого я буду вартий, якщо здамся? Люди, чого ми будемо варті, якщо здамося?»

І ми не здалися. Отже, чогось ми варті?

•  Революція. Спочатку мирна, з піснями і танцями, з натхненними промовами. І з надіями. Але ніхто тих надій не слухав. Точніше слухали і вибирали кожному по камері — там от можете сподіватися далі, вдосталь вільного часу ми вам організуємо. Або ж був ще один варіант — лікарняна палата із зеленими стінами. Хоча ті, хто туди потрапляв, частіше за все «продовжували лікування» вже у стінах СІЗО. Але коли день, що був святом, став Днем трауру, сталось так, що мільйон окремих вогників перетворився на суцільний непокірний вогонь. Що то за Прометей приніс його нам? Тоді мені часто згадувався Довженко з його «Україною в огні». Але Україна тепер була не «в огні», а з вогнем.

•  Революція на вулиці — це важливо, а от революція в голові — це життєво необхідно. Не хотілося б цього визнавати, але совок ще й досі сидить у головах багатьох людей, і ненависть до власної країни — це для них норма. І все це не десь там — на сході, де і досі тхне духом Радянського Союзу. Це місто центральної України. Ось уявіть таку картину. Зима, кінець лютого. Ти йдеш собі центральною вулицею міста на мітинг. Так, трохи вирізняєшся з натовпу, бо ти загорнута в український прапор. І тут якась «жіночка» зриває з тебе цей прапор зі словами: «Нацепила тут на себя». Або ж іще одна картина. Бурхливі лютневі події, коли ти фактично живеш на центральній площі міста. Втомлений сидиш біля постаменту, на якому висять фото перших загиблих. До вас періодично підходять якісь люди, цікавляться, тим що ж тут відбувається. Ось підходить зовсім нормальний з вигляду чоловік, і запитує: «Девочки, а вам сколько лет?» Почувши відповідь, каже: «А вы больше и не проживете».

•  А ще вражає трохи неадекватна реакція людей на українську мову. Ось заходиш ти до кав’ярні випити кави. До тебе вже поспішає офіціант. Ти робиш замовлення: «Лате з корицею». Офіціант, очевидно, не звик чути українську мову, тому двічі перепитує. Повторювати доводиться вже по складам. І ось на третій раз він нарешті вловлює всі тонкощі фонетики української мови. А ти сидиш і думаєш: «Відколи це слово «кориця» стало так важко сприйматися на слух?» Або ж ще один приклад — хочеш купити собі морозива, бо на вулиці неймовірна спека. Кажеш продавчині: «Будь ласка, морозиво». Спочатку вона перепитує, ніби не почула, а потім видає фразу: «Извините, что? Розовое мороженое?». Якщо з таких моментів можна посміятися, то бувають ситуації, які не помістиш у жодні рамки здорового глузду. Коли незнайома людина, чуючи, що ти говориш українською, запитує: «А что это за говор такой?» А потім ще й намагається аргументувати, тим, що «в Одессе так не говорят». І це видається повним абсурдом. Ну, по-перше, ми не в Одесі. А, по-друге, Одеса — така ж Україна, як і Київ, і Вінниця, і Львів. У такі моменти всерйоз думаєш про те, чи то ти живеш у якійсь паралельній реальності, чи то ці люди.

•  Багатьом здається, що революція вже закінчилася. Але це не так. Ми пережили лише «вуличну» її частину. Тому тепер особливо важливо збагнути, хто твій друг, а хто ворог. Точніше, зрозуміти, хто твій справжній побратим. Хто стояв з тих самих причин, що й ти. Бо як то часто буває — люди, що опиняються по один бік барикад, можуть бути там із зовсім різних причин. І якщо раніше ти думав лиш про те, як же співіснувати з тими, хто часи революції провів у компанії чотирьох стін своєї квартири, то зараз загострюється інше питання — а як бути з учорашніми соратниками? Бо частина з них, як виявилось, просто добре пам’ятали про те, що не за горами вибори...