Усвідомлення суті української мрії
У підтвердження того, що щастя повним не буває і все в цьому світі гармонійне і взаємопов’язане, влітку люди рідше хворіють на нежить, зате частіше на пронос. І лише загальне оздоровлення імунної системи, що супроводиться дотриманням правил особистої гігієни, може внести корективи до цього збалансованого процесу. Життя мудре і постійно перевіряє нас на зрілість, виконуючи наші бажання. Варто тільки чогось зажадати по-справжньому, як тут же все навколо трансформується. Холод змінюється спекою, спокій і тиша — неочікуваною любов’ю або ненавистю. А ось матеріальні мріяння, як навантаження до дефіциту, сповняються тільки тоді, коли вони блякнуть, втрачають актуальність або відступають на другий план. Коли людина починає жадати чогось абсолютно іншого, а не кар’єри, грошей, посади, квартири або авто, із здивуванням усвідомлюючи, що особистісні, почуттєві, емоційні і душевні мрії для неї означають набагато більше.
Зараз прийнято вважати, що світ став грубий і примітивний, що всі хочуть тільки грошей і влади, а душі людські сплять або хворіють цинізмом і рабством. Можливо, може бути. Але природу навряд чи обдуриш! У цьому всесвіті, на терезах долі бездонний, інтелектуальний прагматизм і собача, рабська відданість завжди компенсовані людською любов’ю і святим прагненням людей до свободи духу. Вони, ці пориви, змінюють нас, трансформуючи при цьому все, до чого ми торкалися розумом, душею і руками, все, що ми вже створили або створюватимемо надалі. Нам досить тільки чесно і щиро сказати собі самим, чого ж ми все-таки прагнемо, і назвати свою мрію на ім’я. Це дуже нелегко зробити, тому що людина звикла ідеалізувати себе. Йому здається, що він хоче багатства або слави. Але варто йому спитати себе, а навіщо йому це, то відповідь, як правило, відкриває для нього себе самого з іншого боку, і він усвідомлює, що істинна суть бажання полягає не в грошах, а в тому, наскільки він запитаний суспільством, людьми в тій якості, у якій йому б хотілося.
Багато хто з філософів, політиків, літераторів і вчених намагається створити нову національну ідею, українську мрію. І як тільки її не називають — і нова Україна, і єдина, і квітуча, в надії, що громадяни стануть жити цією мрією, докладати зусилля задля її досягнення. А громадянам все одно, їм якось фіолетово від цих надривних зусиль нашої інтелектуальної еліти. На перший погляд взагалі здається, що більшість з нас живе абсолютно іншими потребами. Ми, як повітря, потребуємо величезної кількості хабарників, олігархів, лазаренків, дуже сильної державної влади на чолі з бездарними керівниками. Вони всі нам необхідні, щоб було на кого звалити всю відповідальність за власне життя. Це так легко і зручно. Навіщо напружуватися і руйнувати ілюзію рішучого руху до демократії і до нового життя? Страшнувато придивлятися і замислюватися. Не дай Боже, побачимо, що вперед йде лише шлунок, а решта впевненою ходою тупає назад — до «совка». Адже із заплющеними очима переміщуємося саме туди. І не тому, що нас веде підступний володар, а тому що йдемо самі, не бажаючи відповідати за себе.
Ця патологічна безвідповідальність виявляється в усьому, на всіх рівнях соціальної ієрархії. Легенда про всемогутність глави держави і його апарату взагалі досягла апогею. Опозиція звично розводить руками, підіймає очі догори і говорить, що все марно і треба приймати ЙОГО правила гри. Воно б добре, але правил, власне, ніяких немає. Приймати нема чого. Але всі політики свої прорахунки, недоробки і поразки як у щоденній роботі, так і у виборчих кампаніях, виправдовують всесиллям адміністративного ресурсу. Ну а влада мовчить, не робить ніяких спроб спростувати безпідставні заяви. Навіщо їй це робити? Їй вигідно підтримувати цей міф, тому що допоки він рухає умами, у дуже обмеженого кола людей на владному Олімпі є й сила, й авторитет. Ми даруємо їм, хоч усім відомий той факт, що реально підтасувати голоси виборців поза механізмом попереднього голосування можна максимум на 5-8%, і чим більше виборців приходить в один день на дільниці, тим цей відсоток менший.
Але якщо це усвідомити, то не вийде ошукувати себе далі і щиро вірити в те, що деякі погані товариші, а не ми самі винні в наших злиднях, в тому, що в нас немає прав, грошей, здоров’я, знань, бажання працювати. Так вони, підступні, заважають нам прочитати Конституцію, Декларацію прав людини і відстоювати свої права. Маніпулюють нами, розкладаючи перед виборами в наші сумки крупи та цукор. Взяли нас за нашийник, привели в черги трастових і страхових компаній. Так хіба без них ми пішли б за десять днів до початку голосування на референдум? Ні, без них самим собі пояснити власну дурість можна тільки власною дурістю. А ось із ними, такими жахливими, все виглядає інакше. Ми стаємо красивими і благородними, скромними і чесними, покірливими і беззахисними на тлі таких жахливих олігархів, яких якось ніхто не може назвати на ім’я. Кого не спитаю, всі називають різні прізвища і критерії, за якими фільтрують окремих громадян у клас олігархів. Таке складається враження, що в Україні їх всього чотири, або чотири з половиною, але ніяк не п’ять.
Ось і виходить, що, відмовляючись від відповідальності і обмежуючи себе в бажаннях, прагнучи лише до матеріального достатку і благополуччя, американську мрію ми поблажливо розуміємо, а власну або не можемо сформулювати взагалі, або тримаємо так глибоко, що вона там просто задихається від національної гідності.
Адже по суті, багатство і достаток нам потрібні тільки для того, щоб ми змогли поважати себе. Відсутність внутрішньої поваги ми компенсуємо або заздрістю, або ненавистю до багатих людей. Причому, багатими ми вважаємо всіх тих, які мають трішки більше, ніж ми. А вже українські мільйонери для нас — це взагалі породження пекла. Вони обов’язково євреї, бандити, кадебісти і партійні функціонери одночасно. В іншому вигляді вони не вкладаються в нашій свідомості. І це дуже погано. Не стільки для них — вони без нас спокійно проживуть. Сумно і смішно, що ми самі не розуміємо, наскільки важлива для України і для кожного з нас нова еліта багатих людей. Ми ніяк не хочемо затребувати її в тій якості, яка корисна для суспільства, і до якого вона готова йти, щоб стати частиною нової країни і нового життя. Нам легше закрити очі на те, що убогість всіх зрівнює в свинстві, а багатство надає можливість конкурувати в доброчесності, ніж усвідомити, що попит народжує пропозицію. Ми навіть не намагаємося сформулювати наш громадянський і соціальний попит щодо багатих людей. Далі полтиника в зуби кожному якось нічого не виходить. Нам здається, що вони більше нічого не зможуть зробити для нас окрім цього. Ми досі не хочемо навчитися поважати їх за те, що вони виявилися далекогляднішими, прагматичнішими і, зрештою, просто розумнішими і повороткішими за нас. Це дійсно важко, тому що тоді нам доведеться дати відповідь на запитання, хто ми і чого бідні. Але не відповівши на нього, ми не навчимося поважати себе самих і не знайдемо шляху до створення власної мрії, здатної трансформувати нас у щось якісно відмінне від того, чим ми зараз є. І поки ми продовжуватимемо бити скло їх автомобілів, псувати їм замки в дверях, підлабузнюватися перед клерками, просто тихо ненавидіти, навішуючи на них ярлики, за їх рахунок створюючи собі імідж благородної і несправедливо злиденної нації, ми так і залишимося убогими, злими і особисто небагатими людьми.
Серед нас є люди, які просто не задумуються над цим. Але є й інші, які готові виправдовувати і розвивати ідеологію беззаконня і безправ’я, в якій ми продовжуємо жити. У різних інтерпретаціях ця ідеологія зберігає в сутності недоторканним нафталінове гасло пролетарської революції — відібрати і розділити. Часто я слухаю пропозиції «прогресивно» мислячих депутатів з перегляду приватизації, жорсткого оподаткування і розумію, що таким балакунам дуже хочеться бути багатими і вільними. Та не виходить! Ось і народжують їх уми ідеї боротьби за народ, сутність яких стара, як світ, і зводиться до того, що при переділі пирога крихти завжди на столі, і, як безкоштовний додаток до пайки, дістаються тому, хто ділить.
Залишаючись в полоні ілюзій, ми не боремося зі своїми внутрішніми, етичними хворобами. Тому нас, як по колу, життя кидає від нежиті до проносу. А імунна система дрімає. Час її розбудити і оздоровити. Це зовсім не важко зробити, якщо запам’ятати просту істину — абсолютної влади над людиною не існує. Ні влади обставин, ні влади конкретних людей, ні природи. Її завжди стільки, скільки ми її визнаємо над собою. І кожному з нас дано від народження велику силу — народити особисту мрію, повірити в неї і до космічного болю захотіти її здійснення. І вона сповниться обов’язково, зробивши нас особистостями, а значить багатими з усіх поглядів людьми.
