Важка дорога в Європу

Ми лише на початку цієї дороги, і різні інформаційно- ознайомлювальні та переговорні контакти наших владних осіб, політиків із західними партнерами повинні тривати, зокрема й наприкінці року, коли в рамках євроатлантичного Альянсу і ЄС у Празі та Копенгагені, як відомо, пройдуть важливі саміти.

Хотілося б, щоби контакти з центрами цих євроструктур та окремими країнами Заходу не зводились до взаємного обміну компліментами, а давали якісь, хай малі наразі, але поступальні результати, що несли б нам надію на нормальне буття і розвиток.

Європейський вибір — це вибір ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ, він передбачає приєднання до європейських (західних) особистих і суспільних людських цінностей: культурних, духовних, морально-етичних, до європейських стандартів життя, взаємовідносин, праці і поведінки, збагачення їх своїми, цікавими іншим, кращими національними проявами.

І не варто питати, чому, власне, цей вибір. Бо який же іще?

Серйозні аналітики тенденцій світового розвитку відмічають: людство залишається поділеним на країни успішні, які є обличчям сучасної цивілізації й визначають її суспільний, науковий, технологічний поступ з усіма його проблемами, і аутсайдерів, маргінес, «бічні відгалуження», де панують звичні їм хаос та здеградоване існування. У цих, маргінальних, такий стан речей підтримують їхні недалекі, некомпетентні і жадібні правителі та маргінальна «екзотична» культура. Проміжний, так званий «третій світ» скорочується, зникає, натомість «золотий мільярд» успішних поступово розширюється, втягуючи в свою орбіту ті країни і народи, національна культура, психологія і ментальність яких відгукується на «приклад Заходу», діяльно реагує на сучасні виклики. У кожному подібному випадку проривові на орбіту прогресу сприяє своя держава разом з національною елітою.

Ми відстали у цьому від своїх центральноєвропейських сусідів, з якими були в одному «таборі»; серед цих сусідів є і слов’яни: поляки, чехи, словаки... І декотрі вже пробують, і не тільки на побутовому рівні, звисока поглядати на «відсталих українців» (зрештою, на росіян так само, або й із більшим відчуженням).

Такого аргументу на користь європейського вибору України та очікування енергійних практичних кроків у цьому напрямі могло б вистачити, хоч є також чимало інших.

Слід визнати: протягом років, декларуючи свою європейську орієнтацію, наші політики та державні чини (не всі, звичайно) не вникали у деталі практичного входження в євроструктури, вироблення зрозумілих західним партнерам і нашому суспільству стратегії і тактики, здійснення в країні таких реформ, які б сприяли цьому, створювали потрібні передумови. Тепер нарешті треба поквапитись. Цього, наприклад, чекають від наших «децидентів» у тих польських політичних колах, які ще не перестали лобіювати на Заході наші інтереси. Членство у Раді Європи, навіть безпроблемне, і партнерські стосунки з НАТО не є і не могли бути достатньою передумовою навіть для бажаного мінімального — статусу асоційованого члена ЄС. Крім необхідних реформ, політичних та економічних, утвердження демократичного ладу, йдеться також про вироблення чітких рівнозначних партнерських стосунків як із Росією, так і з США, створення такого клімату довіри, який не давав би жодних підстав західним лідерам і громадськості сумніватися у щирості наших намірів бути частиною спільної демократичної цивілізації.

Ми знаємо: членство в НАТО не є умовою вступу до Євросоюзу, але ще не було випадку, щоб когось із колишнього «східного блоку», хто не бажає бути у цьому Альянсі, прийняли до ЄС. Нам сказали: до НАТО вступають не армії, а країни, отже, потрібно дотримуватись загальноприйнятих норм демократії, прав людини, свободи преси. (Може, нам слід би йти в НАТО хоча б для того, щоб зберегти українську армію від деградації і розвалу).

Нам сказали: шлях до Євросоюзу пролягає через СОТ — Світову організацію торгівлі, звертаючи увагу на вигоди цього членства (більший доступ до світових ринків, зменшення комерційних ризиків, стимулювання інновацій, зміна структури споживання, підтягування її до сучасних характеристик, розширення фінансової інфраструктури). Свої вигоди має членство в Євросоюзі, зокрема, спільна політика щодо сільського господарства, його дотування з бюджету ЄС, допомога на реструктуризацію і модернізацію агросектора. (Нині ЄС виділяє 400 євро на кожен гектар ріллі, і країни, фермери яких найбільше користуються цими дотаціями, не хотіли б нових «їдців», аби не ділитися з ними). Євросоюз — це зона вільної торгівлі, вільного переміщення людей і капіталів, у ньому приділяється увага розвиткові регіонів, створенню нових робочих місць...

Але нас попереджають: уже при вступі до Світової організації торгівлі доведеться знизити тарифні ставки на ряд західних товарів, бути готовими до ринкової конкурентної боротьби. Називають наші неконкурентоспроможні або низькоконкурентні галузі, в т. ч. сільгоспмашинобудування, автомобілебудування, радіоелектроніку, телекомунікації, авіаперевезення, страхову, туристичну галузь...

І що, опускати руки?

Поради, що належить робити у цій ситуації, вже висловлювали інші, можна було б не повторювати, але, на жаль, такі ми є: знову і знову треба говорити одне і те ж.

Наприклад, те, що на підвищення життєздатності та конкурентоспроможності країни, знаходження і приведення в дію своїх сильних позицій необхідно кинути всі державні та інтелектуальні ресурси. Повернути в Україну розумні голови і вмілі руки, знайти застосування тим творчим особам, які є у нас.

Проблеми, про котрі говоримо, — це виклик нашим підприємцям, бізнесменам, менеджерам-управлінцям, що сформувалися у нашій ненормальній системі. Від багатьох звичних їм способів ведення свого бізнесу доведеться відмовитись. Добре було б, якби нові люди отримали можливість реалізувати себе, бо діючі групи «ділових людей» (чи кланів) виникли і залишаються герметично закритими, обзавелися своїми партіями, оберігають, де тільки можуть, вигідні їм монопольні позиції. Партійне запліччя цих груп, лобіюючи їхні інтереси, часто заважає прийняттю на політичному рівні важливих і потрібних для держави і суспільства рішень. Комусь запах нафти та газу, відомо звідки, миліший від «якогось» європейського вибору, шукання ризиків і удач на світових ринках, у грі за «їхніми» правилами.

Шлях у Європу і в цивілізований світ, до інших стандартів життя і праці, вищої фаховості й доходів — це також виклик для всіх нас. Старі звички, «натура совка» стають на перешкоді — тут, в Україні, і кожен у своїй голові має здійснити свою «оксамитову революцію». Якщо не зробив цього досі. Не змінимося ми, члени суспільства, його громадяни, — не зміниться й країна, які б гасла нам не виголошували. Хіба що вернемося назад, до старого. Але це був би вже фарс.