Ведучого ображати не можна. А глядачів?

Під час чергового перегляду телешоу Є. Кисельова був неприємно вражений поясненням ведучого причини видворення зі студії герострата О. Бузини: через те, що він образив... ведучого... Отже, можна безкарно знущатися над генієм України — головне, щоб ... не образити ведучого?

Тому, хто поважає українського телеглядача, негоже робити такий «подарунок» народові з нагоди святкування ювілею відходу його генія в безсмертя, як організація обговорення... його оцінки, причому запрошенням не тільки переважно дилетантів (хай не ображаються С. Поярков та нардеп Олійник), а й патентованого пасквілянта О. Бузини. Їм, за задумом ведучого, належало нарешті просвітити українців.

Не варто переоцінювати висловлене колись академіком Л. Новиченком твердження, що всі українці — шевченкознавці. Справді, більшість жителів України та українців із діаспори, які читають і слухають Шевченкові твори, навіть нерідко в обкраяному цензурою вигляді та ідеологічно нечесно препарованому тлумаченні, самостійно доходять до їхньої суті. Та коли вже великий білорус Я. Купала, звертаючись до нашого генія, зворушливо просить його «бути і нашим батьком», а славні грузини І. Чавчавадзе та А. Церетелі визнають, що навчились у Шевченка любити власний народ, то українці відчувають це органічно від сповитку. Загальновідомими є й прихильні висловлювання про генія великих росіян О. Герцена, М. Чернишевського, М. Некрасова, М. Добролюбова, політика А. Луначарського, польських літераторів-від сучасників до Є. Єнджеєвича, болгарських літераторів.

За півтора століття шевченкознавство досягло великих здобутків. В Україні видано двохтомний Шевченківський словник (була ідея створити відповідну енциклопедію, та як це «молодшому братові» дозволити, коли ще немає Пушкінської, щоправда, з’явилася Лермонтовська). Крім дослідників з України, шевченківськими студіями в Росії активно займалися Ю. Барабаш, П. Жур, Л. Большаков і навіть відзначені Ленінською премією Прийма та Новиков, а по світу загалом — численні діаспоряни в Америці, Центральній та Західній Європі.

Уже підготовлено Шевченківську енциклопедію, в шевченкознавстві плідно працюють видатні вчені І Дзюба, М. Попович, М. Жулинський, Є. Сверстюк і багато інших. Особливе художнє відчуття Шевченкового слова засвідчують сучасні поети І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, донедавна М. Вінграновський, а до них — І. Франко, Л. Українка та інші видатні митці українського слова.

Знаючи безліч висловлювань багатьох українських і зарубіжних авторитетів, маючи сотні пам’ятників Поетові в Україні та за її межами, як можна засумніватися й так низько опуститися, до того ж зібрати для обговорення відвертих дилетантів і відвертого герострата?

Про елементарне дилетантство якогось гостя, що намагався втовкмачити громаді, яка зібралася з нагоди події, знаменної для українського культурного життя, що буцімто масони хотіли викупити знаного поета, приручити його для певних цілей тощо. Просте зіставлення часу, коли відомі українські та російські митці, які знали Т. Шевченка як обдарованого художника, саме клопоталися про його викуп як художника і не знали про його велике поетичне обдарування, що його навряд чи могли б зрозуміти й належно оцінити. Паралельно з малюванням Тарас займався поетичною творчістю вже після викупу з кріпацтва: «Кобзар» вийшов у світ 1840 р., і в ньому лише один вірш датований 1837 роком, до викупу. Отже, нав’язуване глядачеві припущення масонознавця далеке від істини.

Здивував також виступ нардепа Олійника, який претендує на всезнайство як «земляк ювіляра». Може, він зараховує до своїх «заслуг» участь у розвалі «канівської четвірки», погодившись на правах господаря та через надмірну амбіційність познущатися з Шевченкового заклику до єдності («обніміться ж, брати мої») на шляху до демократичного оновлення?

Із подивом дізнався, що цей державний діяч ознайомився з виступом Р. Ніксона на відкритті пам’ятника Т. Шевченкові аж після відвідин Сполучених Штатів. Хіба цей земляк не відчув величі Шевченка, чий образ спонукав ЮНЕСКО відзначати його ювілейні дати 1961-го і 1964 року, які, крім Києва, святкувалися також у Москві, Вашингтоні й в інших містах планети. Шевченкове слово, непримиренне до національного, соціального та колоніального гноблення, з пошаною зустріла світова громадськість.

Сам не збагнувши величі Шевченка, цей політик не знайшов кращого пояснення, аніж пригадати, що тоді був період холодної війни, карибська криза, тому й американський президент використав це для «антирадянської пропаганди». Це ж треба статися такому збігу дат, щоб наш політик спромігся не забути добротну совєтську виучку. Йому байдуже, що сам поїхав у Штати переймати багаторічний досвід сучасної демократії, яка веде свій відлік від Вашінгтона, до речі, високо оціненого Шевченком.

Описане фіаско має змусити Є. Кисельова задуматися над своєю журналістською відповідальністю перед глядачем.