Вершник без голови
Минуло три тижні від дня трагедії в Нью-Йорку. Тепер вже не Рідівські «10 днів...» приголомшили світ, а півтори години фанатиків-самовбивць. Немає країни або людини, які б не задумалися, у зв’язку з цим, про своє майбутнє.
Особливо впадає в очі трансформація суспільства в Нью-Йорку. Сьогодні тут не почуєш гучних розмов і вибухів невимушеного сміху, чим так славилося місто, ні на його вулицях, ні, тим більше, в метро, автобусах або на різних поромах, що знову курсують між Манхеттеном і Брукліном, Статен Айлендом, Нью- Джерсi. Усі без винятку перехожі, в якій би частині міста не знаходилися, сумно й заворожено дивляться у бік того місця, де звично підносилися над Нью-Йорком «твінси». Манхеттен без них виглядає немов вершником без голови.
А в цей час увесь світ, уже не стільки з жахом від перших новин і телевізійних кадрів «твінсів», що падають, в самісінькому серці Америки, скільки зважуючи — чим їм ця подія загрожує або що обіцяє, починає або стискати руки від страху, або потирати їх з передчуттям, на жаль! Усе це викликає масу емоцій і роздумів.
Моє дитинство пройшло у Києві на Євбазі ще до того, як тут з’явилися будівлі цирку, готелю «Либідь», а однойменна річка ще не була закована в бетонну трубу і в ній навесні діти ще ловили піскарів. Тут панувала особлива атмосфера в сприйнятті добра й зла, честі й безчестя, прояву характеру і боягузтва, мудрості або дуростi.
Неписані закони вулиці (я маю на увазі не «закони джунглів»), як це не дивно, здаються мені з плином років найсправедливiшими. Бо абсолютно відкидали подвійну мораль, лицемірство і жлобство. За цими неписаними законами, навіть у найважчі післявоєнні роки, тут жили не тільки діти й підлітки, але й дорослі люди. Інакше було не вижити.
Основна маса людей у світі живе за неписаними законами багатотисячолітньої моралі, що передаються з покоління в покоління. Не убий, не перелюбствуй, не...
Якоюсь мірою неписаними законами моралі керуються і держави. Над політичними, економічними, соціальними прагненнями урядів більшості країн світу тяжіють, все- таки, вироблені людством тисячолітні закони добра і зла.
Але в сім’ї не без виродка. За останні 100 років людство вже відчуло на собі результати двох відхилень від цих неписаних законів: режим більшовиків «Леніна-Сталіна і всіх вождів» і гітлерівський режим націонал-соціалістів. Кожне з них принесло людям надлюдські страждання. Забрало десятки мільйонів абсолютно невинних життів. Ці режими служили не людям, в ім’я й від імені яких виникали, а голим ідеям.
Сьогодні світ упритул вступив в еру третьої напасті: реалізації ідей ісламського фундаменталізму, які знайшли притулок у більш ніж ста країнах світу, найбідніших і обдурених. Його рецидиви з наростаючим підсумком виявлялися вже не раз. Трагедія в Нью-Йорку 11 вересня — лише одна із зупинок на цьому шляху.
Якби президент Буш виріс на Євбазі, він би відповів на підлий удар у спину в той же момент, блискавично, з двох рук, в «зуби» по всіх широко відомих у світі терористичних базах. І жодна нормальна країна в світі не засудила б його! І жодна розсудлива людина — також.
На жаль, він вчинив по-іншому. Америка вчинила по-іншому. І, можливо, це рішення — мудріше. Не впевнений.
Сьогодні весь світ знає і стежить за тим, як пересуваються світом американські десантні літаки і форсовано перемелюють воду та сотні тонн арабської горючки американські океанські кораблі. Як риють носом землю, щоб реабілітувати себе, різного роду спецслужби, що бездарно прогавили організовану сотнями людей в десятках країнах світу атаку на Америку. Їм і «двійку» поставити — явно забагато.
І, в той же час, різного роду демократи-свободолюбці, теоретики прав людини і свободи особистості, сидячи на університетських кафедрах, в політичних кабінетах і біля керма міжнародних фінансових імперій, хитромудро нагадують Америці про терпимість, мудрість, про високі принципи моралі і права людини. І ставлять сакраментальне запитання: покладіть спочатку на стіл докази того, що в тих місцях, які ви маєте намір піддати помсті, знаходяться істинні виконавці або покровителі акції в Нью- Йорку. І тоді вже!
І справді, можливо, організувати за сприяння ООН міжнародний суд? Зібрати заздалегідь потрібні документи, демократично обрати міжнародного незалежного прокурора й захисників. Провести ретельне розслідування. Призначити суд присяжних, звичайно — на нейтральній території. І тоді вже!
Можливо, попросити ісламських фанатиків-фундаменталістів, що таємно і явно окопалися в різних країнах, вийти в чисте поле і там, щоб все було за правилами, спробувати довести свою правоту, зітнувшись з американськими ковбоями? І тоді вже!
Можливо, зібрати міжнародний форум за участi всіх країн світу (нам мало досвіду недавнього форуму «з расизму» в Дурбані), обговорити ситуацію, що склалася, виробити спільне рішення, проголосувати його? І тоді вже!
Дж. Буш програв перший раунд. Дорога ложка до обіду. Але програли цей бій і всі нефундаменталісти: і мусульмани, і християни, й іудеї. Схоже, що людству, рано чи пізно, не уникнути третьої катастрофи за останні сто років. Не можна перемогти противника затиснутою в кулаку газеткою у відповідь на стиснуту в руках голоблю. Демагогія й демократія — не одне і те ж, на жаль!
А що ж Америка, як сьогодні живе Нью-Йорк?
Рівно через шість днів після трагедії, в понеділок, 17 вересня, пороми стали знову перевозити людей у Манхеттен. Але самих лише пасажирів, а машини більше не вантажать — бояться терористів. Бо якщо загнати на пором машину з вибухівкою в час пік, трипалубна махина з 3000 пасажирів піде на дно просто перед статуєю Свободи.
Через шість днів відкрили й лінії метро, але тільки ті, що йдуть східною частиною Манхеттена. І тепер, коли по дорозі на роботу виходжу з порома, я не можу сісти в сусідні лінії метро, вони закриті. І спочатку майже біжу повз закритий тепер для публіки Battery Park, звідки раніше вирушали катери з туристами майже кожні 15 хвилин до статуї Свободи й острова Ellis Island з його унікальним музеєм еміграції. Повз військових і поліцейських, що стоять на кожному кутку. Вздовж величезних причепiв з турбогенераторами, від яких тягнуться через дорогу і тротуар силові кабелі до сусідніх будівель, знеструмлених внаслідок руйнування силових стаціонарних електрокомунікацій.
Я йду серпантином жахливо пустих вуличок Уолл-стріту між висотними будівлями, де всі перші поверхи зайняті кафе й ресторанами на десятки тисяч місць. Усі вони тепер порожні. І всюди поліцейські, солдати в камуфляжній формі і намети серед пустих вулиць над розкритими люками до підземних комунікацій. Там працюють ремонтники.
Коли вітер дме з боку колишніх «твінсів», від гару сльозяться очі, починається кашель і спазми стискають горло. Можливо, тому в цьому районі абсолютно зникли місцеві колоритні бомжі, що стирчали десятками на кожному розі.
А на стінах будинків, телеграфних стовпах, біля входів у магазини з’явилися фотографії людей, що зникли, з написами: missing, missing, missing. І телефонами, з проханням повідомити...
На багатьох вулицях Манхеттена лежать на тротуарах квіти. Стоять засвічені лампади, притулені до парапету фотографії загиблих під «твінсами» пожежників, поліцейських, службовців.
Біля багатьох магазинів стоять столики з аркушами чистого паперу і ручками. Люди підходять, пишуть свої побажання, висловлюють біль, звертаються до Бога. І потім ці листочки вивішуються у вітринах магазинів, десятки тисяч людських прохань, співчуття, криків душі.
Америка не знала нічого подібного в своїй історії. Багато хто досі не може вийти зі стану нервового стресу, шоку. Деякі жителі південного Манхеттена, на чиїх очах рушилися «твінси», бояться знаходитися вдома. І в багатьох газетах з’явилися оголошення про лекції типу: «Трагедія 11 вересня і її соціально- психологічні аспекти в Америці», «Трагедія 11 вересня: психотерапія наслідків» тощо.
До кінця третього тижня над Нью-Йорком три дні підряд iшов дощ. Тепер їдючий дим над містом різко спав. Поменшала й кількість солдат, військових вантажівок, стихійно розвішаних фотографій загиблих. Багато людей розуміють, що ніколи не зможуть поховати тіла своїх близьких, згорілих у зруйнованих будівлях.
Тепер майже весь час на радіо і телебаченні точаться дискусії: що робити, як жити далі? Як відповісти, і кому, за напад на країну, за безглузді й безвинні смерті? Як, не додаючи смутку, не дати в черговий раз перемогти злу над добром? Як зберегти свою людську гідність і громадянську честь?
Ці ж питання стоять і перед світом, якщо він не хоче перетворитися у вершника без голови. Перша світова війна допомогла більшовикам «змiнити» світ. Вчинки і заклання кількох країн і народів в ім’я утихомирення апетитів нацизму не допомогли вберегти світ від Другої світової війни. Що чекає нас всіх після атаки на Америку «невидимого» ворога?
