Від Чернігівщини до Буджака

Якось так збіглося, що на Чернігівщині я побував відразу після поїздки на Одещину. Символічно, бо це дві найбільші за територією області України. Найпівнічніша і найпівденніша... Полісся і Степ. А от сільські проблеми там дуже подібні. Коли після повернення занурився у читання «Дня», то відразу звернув увагу на статтю Анжели Савченко «Чи вистоїть спадщина Чернігівського земства?» («День» від 4.06.2021). Навіть погляду не міг відвести від чорно-білого фото старої дерев’яної школи! Вона так нагадала школу в селі Тур’я Cновського району, яку закінчував батько! Звернув увагу і на текст: «Практично кожна школа на Чернігово-Сіверщині веде свою історію з часу Чернігівського земства, яке поклало собі завданням освіту й просвіту сільської людності. Земські школи з’явилися як альтернатива церковно-приходському навчанню, закостенілому, догматичному, далекому від суспільних проблем...»

Не думаю, що Анжела Савченко перебільшувала, стверджуючи: «Із появою земських шкіл у селах почався відлік нової доби — доби освіченого селянства...»

Може, це і є відповідь на питання, яке я раніше часто ставив сам собі: чому у батька був такий потяг до знань? І Шевченка любив, і Гоголя, і Достоєвського, і Толстого... Безмежно люблячи дітей, обрав собі фах вчителя. Може, й справді, сільська школа заклала такий потужний фундамент? Тоді хвала першопрохідцям! Чернігівські земці: подружжя Русових, Іван Петрункевич, Ліндфорс, Галаган — дивилися в корінь... А більшовики просто скористалися непоганою спадщиною.

Звісно, вони ще додали свою ідеологію. І вона впливала! Скажімо, в цій же тур’янській школі навчався і Герой Радянського Союзу, генерал армії  Петро Лащенко. Свого часу він був першим заступник головнокомандувача Сухопутними військами СРСР. Тобто, не останньою людиною в країні. Але на його совісті і придушення угорського повстання в 1956 році. А ось батько мені запам’ятався не лише потягом до знань, але й загостреним почуттям справедливості. Мабуть, такою ж була і тур’янка Ганна Кирієнко, мати відомого російського поета-дисидента Олександра Бившева. Вона вчилася у тій же школі, що й батько, тільки пізніше. Так ось: чи багато ви знаєте російських поетів, які б насмілилися критикувати політику Кремля? А її син Олександр, живучи в провінційних Кромах (Орловська область), попри те, що перебуває під постійним наглядом ФСБ, пише про Україну так, що в кожному рядочку відчувається пульс волелюбної козацької душі:

«Зерна зла всюду

с щедростью сея,

Без паскудств ты

не можешь ни дня...

Будь ты проклята,

Раша-Расея!

И Господь да услышит меня!»

Батько Олександра — етнічний росіянин, але істина для сина Ганни Кирієнко понад усе. Тому на його творчість час від часу звертають увагу такі ж світові правдолюби:

«Сееш зло, няма да крия,

Без гаднярство

не можеш и ден...

Анатема теб, Раша-Русия!

Нека Господ чуе и мен!»

Це за переклад творів Бившева взявся великий друг України, болгарський дисидент Ніколай Ганчев-Колєв. Теж твердий горішок! Свого часу він витримав голодування тривалістю 83 дні.

До речі, якщо вже мова зайшла про болгар... На Одещині я багато розмовляв з ними. Обговорювали досить делікатну тему: чому тепер, коли болгарську мову, після багатьох років ігнорування, нарешті почали вивчати в школах Південної Бессарабії (говорять навіть про відкриття болгарської школи в самій Одесі!) саме тепер над болгарами нависла реальна загроза асиміляції? Причому, не українізації, а зросійщення за «донбасько-приазовським» сценарієм. Де там зараз грецькомовні села? Невже щось подібне чекає і на болгар, молдаван, гагаузів Буджака? А виною всьому не мовна політика України, а депопуляція, вимирання села. Звісно, до Чернігівщини Буджаку ще далеко, але тенденції ті ж.

Тому Одеська регіональна дирекція Національної суспільної радіокомпанії України замовила цикл з дванадцяти передач про зникомі села Одещини. Займатися цим буде Тетяна Станєва (уродженка болгарського села Криничне) разом з однодумцями.

А тепер порівняймо. Анжела Савченко пише про Сіверщину так: «Закривається школа — помирає село... Закинуті школи, як пам’ятник народу, що позбавляє себе майбутнього...»

Як бачимо, зовсім без оптимізму. А звідки ж йому братися, коли Сіверщина поступово перетворюється на ведмежий закуток? І це не лише в переносному значенні — в 2019 році за 15 кілометрів від Тур’ї лісівники зафіксували сліди чималенького ведмедя! Вони часом туди заходять із сусідньої Брянщини. Вже й різниці особливої не відчувають між областями (а колись же відчували!), тому й кажу: ведмеді — також показник.

***

Ні, звичайно, Одещина багата, сонячна, чорноземна! Чому ж тоді Тетяна Станєва не може похвалитися оптимістичними висновками:

«Вважаю, що зі школи починається село, на ній все й закінчується... Саме в селі Голиця показники зменшення учнів кричущі. Школа, яка розрахована на 600 людей, з іще повним активним педагогічним складом, нараховує 51 дитину разом із садочком. Така собі велика родина, де кожен — свій! Але цього року в селі не народилося жодної дитинки...»

І ось ще цікаве спостереження: «Ми вивели певну закономірність: що гірша дорога — то більша проблема із демографією. В такі села не заїжджає нога жодного туриста, майже ніколи — репортера, а тим паче культурного діяча...»

Невже й тут села вимиратимуть, а молоді бессарабці шукатимуть щастя, як не в зросійщеній Одесі, то в самій Болгарії? Якби не цей фактор, то нова освітня політика могла б суттєво наблизити молоде покоління болгар до України. Нам же так важливо, щоб усіх нас об’єднувала європейськість! І якщо вже болгарський дисидент береться перекладати вірші незламного Бившева, то для кого перекладені твори будуть ріднішими? Для патріотів маленької «української Болгарії» на території Одещини чи для вимушених асимілянтів? А тепер самі подумайте — як буде краще для України? Рятувати болгарські (молдавські, гагаузькі, албанські) села чи замовчувати проблему, тим самим сприяючи русифікації? До речі, українські села Буджака асимілюються так само швидко — попри голослівні заяви проросійських діячів про «тотальну українізацію» Одещини. Важливий показник — якою мовою діти розмовляють на перервах.

Як на мене, світ настільки тісний, що й проблеми українського села треба вирішувати спільно. І чернігівського, і причорноморського, і приазовського, і черкаського...  А от як саме — поміркуємо далі.